Дітям Лідії Петрівни з великими труднощами вдалось виїхати з окупованої Херсонщини, а вони з чоловіком не могли покинути своє хазяйство

Я зі Снігурівки, ми були в окупації. Я нікуди не виїжджала, а діти виїхали у вересні, перед самим референдумом. Через чотири країни виїжджали, бо через росію їхали.

Перший день запам’ятався панікою і сльозами. Не вірилось, що це війна. 

Ми в селі живемо біля Снігурівки. Її почали сильно обстрілювати - для мене це було пекло. Зі мною була онучка, і ми з нею через блокпости добиралися у Снігурівку до дітей, бо я за них дуже боялася.

Дітей в Україну не випустили. Пропускали тільки на росію. Дитина спала на картонці на цементі. Дозволили дитину покласти, а дорослих заставляли стояти, зятя догола роздягали. Прийшлось пробиратись в Україну через чотири країни. Тільки до Польщі тиждень їхали.

У нас з ліками було складно дуже. З продуктами легше, бо у нас домогосподарство, корови - ми через це тільки і вижили. Все зачинилося, роботи не було ні в мене, ні в чоловіка. І от, дякувати коровам, возили на Херсон молоко - і так вижили. Велосипедом возила за десять кілометрів.

У визволення ми спочатку не повірили. По селу їхала машина - ми думали, що нас знову перевіряють руські. А коли зрозуміли, що то – наші, то це взагалі була радість: ми бігли за машиною, кричали. Це не передати словами, які були у нас емоції!

Зараз все гупає, гримить, і я стою і плачу. Дуже не хочеться, щоб вони ще раз сюди прийшли. Дуже важко - треба тільки себе якоюсь роботою займати.

У мене таке відчуття, що це безкінечно. Але всі чекаємо на перемогу. Мрію, як дітей і онучку обійму.