Коли почалась війна, діти Любові Олександрівни поїхали у пошуках кращого життя, вона залишилася сама. Згадує: "Найстрашніше було, коли стріляли. Зараз, як почнуть гатити сильніше, думаєш: "Господи, не дай Боже!". Були страшні обстріли – горіли житлові будинки, було багато руйнувань, люди ховалися в погребах.