Сергієнко Поліна, 9 клас, Уманська гімназія №4 Уманської міської ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Марущак Юлія Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна почалася, коли мені виповнилося дванадцять років. Зачекайте! Насправді війна почалася в 2014 році, коли мені було всього лише п’ять.

Тільки через сім років, під час повномасштабного вторгнення, я сповна відчула російську агресію.

Ранок, двадцять четверте лютого 2022 року, я прокинулася від шарудіння біля полиць, мама увімкнула світло щось шукаючи. В цю мить у будинку пройшлася вибухова хвиля, через яку затремтіли вікна та стеля. Грім… Подумала я. То чому ж всі прокинулися?

,,Мама, а що ти робиш так рано?”- запитала у неї, - ,,Документи збираю, війна почалася…’’ - відповіла вона. Ці чотири слова назавжди закарбувалися у моїй пам'яті.

За двадцять хвилин ми всі зібралися, і побігли до машини. Я взяла із собою сумку, в яку склала, на мою думку, необхідні речі. Поки по Умані вибухали боєприпаси з Розсішок, наш автомобіль прямував подалі від міста .

Весь час думала: ,,Це мій останній день? А якщо ця штукенція вибухне прямо над нами? Чи треба йти до школи, коли стане спокійніше?’’ Та відповідей не було…

Вже о 6:20 ми доїхали до Тального, де ніхто навіть не здогадувався про російське вторгнення. А через деякий час, сидячи біля банкомату, дивилися звернення президента України, Володимира Зеленського.

Тоді все стало зрозуміло. Цей день навіки увійде в історію України.

Невдовзі ми зв'язалися зі своїми родичами, які запропонували приїхати до них у село Вільшана-Слобідка. Ввечері нам повідомили про влучання в центральну площу міста Умані, а потім про вибух у Паланській школі…

Повітряні тривоги по всій Україні… Виття сирен торкалось кожної клітини мого тіла… 

Вночі ми переїхали в інше село, по дорозі до нього мені здавалося, що на вулицях блукатимуть російські військові… Ще ніколи у житті я так не боялася, не могла повірити, що це все відбувається насправді... Добре, що тієї ночі нас взяли до себе чудові люди з села Коржова Слобода.  Я вражена їхньою добротою, щедрістю та довірою.

Вже двадцять п'ятого лютого мій дядько мобілізувався, а ми повернулися до Умані. Весь наступний місяць я зі своїм братом та двоюрідними сестрами жила у бабусі.

Ми спускалися до підвалу, де спочатку була жахлива сирість, через яку я не могла дихати. З часом мій дідусь зробив там затишну кімнатку з інтернетом і телевізором, де я і почала читати книги. Пам'ятаю як одного разу ми їли спагетті з молоком і почули чотири вибухи, хоча тривоги не було. Тоді бабуся зсипала все в одну каструлю, і ми побігли до підвалу.

Раз на декілька днів приїжджав тато і говорив, що війна буде тривати не довше десяти днів, тому що в росіян не вистачить зброї…

Та ця війна триває майже три роки!!! За цей час у нашому місті росіяни знищили житловий дев'ятиповерховий будинок, зерносховище, колишню навтобазу, промисловий об’єкт та автомийку…

Та це - ніщо, в порівнянні з тим, скільки життів вони забрали і продовжують забирати…

З часом я навчилася відрізняти звуки літака від гелікоптера, звуки ,,мопеда’’ від дрона. Почала не боятися вибухів, спокійно засинати під час повітряної тривоги. Пам’ятаю, як колись вночі прокинулася від гучного свисту ракети, ніколи не думала, що моє серце здатно так шалено битися, неначе зараз вистрибне з грудей.

Та це життя, і воно продовжується. Як то кажуть, завжди до всього звикаєш… Протягом двох років ми повернулися до очного навчання.

Я знову пішла на малювання, життя ніби налагоджувалося, але новини з кожним днем все більше й більше розривали мою душу. Після цих подій ніхто не побачить минулу Поліну.

Зараз це сильна дівчина, яка хоче розвивати українську культуру і буде доводити, що насправді всі ці роки в Україні утискали тільки українську…

Так як я художниця, мої картини часто продають, певна сума від продажів йде на Збройні Сили України. Одного разу я намалювала українську жінку на снаряді. Його відправили за кордон за сприянням Олександр Цебрія.

На жаль, наш колишній мер загинув під час виконання бойового завдання, тому я вже ніколи не дізнаюся де снаряд перебуває зараз.

З часом, завдяки моїй подрузі Ані, я кардинально відмовилася від усього російського. Як зауважив український активіст Сергій Стерненко: ,,Будь-чого російського не має бути серед українців, ми маємо винищувати, випалювати усе у нашій державі, що так чи інакше пов'язано із росією…’’Найважче усвідомлювати, що багато підлітків досі спілкуються мовою окупантів і слухають російську музику.

Варто прислухатися до слів Романа Ратушного, який віддав своє життя заради України: ,,Випалюйте в собі всю російську субкультуру… Інакше це все випалить вас!’’.

Хай оточуючі називають мене бандерівкою, націоналісткою, русофобкою, патріоткою. Зате я залишаюся УКРАЇНКОЮ і пишаюся цим! 

Моє життя ніколи не стане таким, як раніше, але зараз це найменша проблема. Найбільша -  це те, що ми не повернемо усіх тих, хто віддавав і віддає своє життя за Незалежність України. Колись один коментар в соціальній мережі дівчинки, у якої загинув батько, вразив мене.

У відповідь на слова, що він герой, вона відповіла: ,,Мені не потрібен герой, мені просто потрібен тато…’’

У цієї історії поки немає щасливого кінця, тому що війна ще не завершилася… Але я вірю в Збройні Сили України та наш народ.

Пам'ятайте, ця пекельна війна закінчиться лише тоді, коли ми  разом її закінчимо!!!