Окупація Бучі стала справжнім випробуванням для Вікторії Дмитрівни та її маленького сина

Про початок російського вторгнення я дізналась вдома, в Бучі. Мою сім’ю шокувало те, що ми були в центрі подій: нашими вулицями їхали ворожі танки, було чути перестрілки. Нас врятував високий паркан навколо нашого будинку, який не дозволив російським військовим і їхнім танкам заїхати у наше подвір’я, як це було на інших вулицях.

Ми ховались з двомісячним сином у старому погребі, який міг обвалитись у будь-який час. Щоб знайти дитячу суміш, я під обстрілами бігала в супермаркети, але всі вони були обкрадені.

Я боялась, що мене вб'ють по дорозі додому, тому несла знайдені памперси над головою, щоб військові бачили, що на мене вдома чекає дитина.

Мій чоловік бачив, як над нашим будинком збили ворожий літак, а ще за шістсот метрів впав снаряд біля колії.

У нас не було інтернету, і ми від випадкових людей дізнавались, що відбувається. Газу й світла в будинку не було, тому ми обігрівалися ковдрами. Готувати їжу та гріти воду дитині доводилось вдень на вогнищі.

Наш маленький синочок весь час плакав: хотів тепла, їжі та спокою. Він не бачив сонечка, адже всі вікна в будинку були заставлені шафами та іншими меблями.

Єдиний приємний момент за весь час боїв у Бучі був восьмого березня: сусід подарував мені тюльпани.

Коли ми виїжджали з Бучі, то ретельно готувались. Я взяла речі, які здаватимуться смішними - це тампони, які можна втискати в рани від куль.