Я з міста Гуляйполе, в мене двоє дітей: дев’яти і вісімнадцяти років. Вони навчалися, чоловік працював, я працювала в будівельному магазині.

Старший син навчався в Запоріжжі в ліцеї. Він мені зателефонував і сказав: «Мамо, почалася війна, мене потрібно забрати». Так я і дізналася. Потім у нас почалися обстріли, і ми виїхали, щоби врятувати життя своє і рідних.

Сталося все раптово: сиділи пили каву і вирішили, що потрібно їхати, рятувати дітей. Їхали свої транспортом. Зараз ми в Запоріжжі. Далеко їхати не хочеться: ми надіємося, що повернемося до рідного дому.

Найважче було покинути рідний будинок, втратити роботу. Найважче було повірити в те що в наш час, в 21 сторіччі, у нас – війна. 

Важко було їхати з міста, коли знала, що там батьки залишаються. Я довго не могла їх переконати виїхати.

Мене приємно вражають люди, які допомагають - і не тільки мені і моїм рідним, а всім людям які переселилися. Допомагають, хто чим може. Зворушує, що люди добрі і розуміють, що нам тяжко.

Ми мріємо, що війна закінчиться якомога скоріше. Віримо в нашу перемогу, віримо в наші ЗСУ. Після перемоги, звісно, буде тяжко. Але ми все відбудуємо і будемо жити в гарній процвітаючий країні.