У нашому Гуляйполі стрілянина була щодня, жити там було просто неможливо. Перший день війни я зустріла на роботі: прийшла, як зазвичай, але нам сказали повертатися додому. 

Вже з 3 березня наше місто опинилося під постійними обстрілами. Поки я ще була вдома, відчувала на собі, що таке відсутність усього: спочатку зникло світло та вода, трохи пізніше перебили газ. Магазини та аптеки зачинилися, і я щодня просто думала, як вижити. 

Переломним моментом став день, коли село накрили «Градами». Тоді я зрозуміла: треба їхати, щоб зберегти життя. З чоловіком виїхали до Запоріжжя звичайним евакуаційним автобусом, який тоді курсував щодня. 

Мене пригнічує невідомість: як працювати, де шукати роботу, що буде завтра? Шокує те, що гинуть ні в чому не винні мирні люди, старі та діти. 

Замість того, щоб ходити до шкіл та садочків, малеча змушена ховатися по підвалах. 

Це страшна трагедія: втрачати спокій і кидати власні домівки.

Запоріжжя для нас - тимчасовий притулок. Якщо, не дай Боже, війна дістанеться і сюди, доведеться їхати далі. Ми дуже сподіваємося і плекаємо надію, що, можливо, у 2023 році все це закінчиться, і ми зможемо повернутися додому.