22 лютого 2022. Був ранок, але на вулиці ще не розвиднілось. Я прокинулася о 4.30. Всю ніч мені снилось, що я хочу сісти на потяг та не можу вибрати, на який саме. Дуже хвилююче я прокинулася. Через 5 хвилин ми з чоловіком почули потужний вибух. Він не був схожий на пітарду. І раптом зарево, і знов вибухи.

Було дуже страшно, дім захитався, і знову вибухи, аж балкон відчинився. З вікна ми побачили дим, люди почали тікати на автівках, паніка. 

В нас нажаль немає авто. Знайомий запропонував поїхати з міста на декілька днів, і ми поїхали: я, мій чоловік та синок. Коли ми приїхали до села в паніці, відразу не зрозуміли, що це Херсонська область. Почали літати винищувачі над нашою хатою. Так низько, що було видно окупантські зірки. Вони стріляли, кидали бомби на парашутах. Було дуже страшно, колонами йшла техніка.

Потім в наше село зайшло дуже багато окупантів. Відключили нам світло, воду, інтернет, поселилися у людей. Засталяли нас брати в них воду з колодязю. Боялись, що їх отруять. Найстрашніше було, коли над хатою пролітали постійно «гради» та все інше, що вони запускали на Миколаїв.

Так ми жили майже місяць. В підвалі, в великому страху за життя моєї дитини. В нас не було їжі, воду інколи набирали з болотного ставка. Одного дня ми пішли просити хліба по селі. Нам дали старенькі молока, варення.

Настав той час, коли вже я зрозуміла, що ми вмремо тут від голоду або пострілів. Ми вирішили йти пішки до сусіднього села. Бо дізналися, що Киселівку будуть звільняти наші війська. БУЛО ДУЖЕ СТРАШНО! Поля були заміновані, розбиті авто, трупи на полях і коло розбитих домівок. Але ми знали, що нас чекає наш дідусь на авто в іншому селі. Він все покинув, рятуючи нас, і приїхав, знаючи, що окупанти в лісосмугах сидять. І що на дорогах валяються снаряди та міни.   

Ми приїхали додому, ми поїли хліба, ми помилися. Це зворушило до глибини душі! Ми цілий місяць спали в одязі та взутті. Ми майже не їли.

Роботи в нас немає, ми з Миколаєва переїхали до маленького села. Найбільша проблема це, що мій син не зможе відвідувати школу. Бо її тут немає, а планшет залишився вдома в Миколаєві під обстрілами.          

Дивлячись на свою дитину, я не маю панікувати, показувати стрес. Я в окупації навчилась бути стриманою.     

Дуже, дуже боляче через війну. Розумієш, що жити треба сьогодні, бо завтра може не бути...