Ковалик Юлія

10-а клас, ліцей №1 м. Хоростків Хоростківської міської ради

Вчителька, що надихнула на написання – Сарабун Оксана Михайлівна

Моя Україна майбутнього

Вже майже два роки триває кривава російсько-українська війна. Вона навчила нас не планувати наперед, бо зруйнувати усе можна в одну мить. Ми не знаємо скільки ще триватиме кровопролиття, сльози, біль і тому нічого  сказати напевне про майбутнє не можемо. Виходить говорити лише мріями. І сьогодні я, учениця Ліцею N°1 м. Хоростків, Ковалик Юлія розкажу вам свої мрії. 

Після 24 лютого вже нічого не було як раніше та й вже не  буде. Війна змінила нас з ніг до голови і скасувала всі  плани. Змінилася Україна, вже не ті люди і молимось ми  зараз про інше. Та що, якщо ми заглянемо за завісу і  спробуємо побачити, що там попереду? Кожен буде бачити  щось різне, та все ж є речі які всі ми воліли б побачити як один. Свідомі українці, солов’їна мова з кожного куточка,  ніякої більше розрухи і смертей.

Становлення українців, як нації, завжди було важким з нашими сусідами, згадаймо  лише скільки разів забороняли нашу рідну мову. Тому найперше, що хотілося б побачити і почути - це, нарешті, українська, що лине з вуст кожного.

Дуже хочеться, щоб люди нарешті зрозуміли наскільки важливою вона є, та  нарешті відмовилися від чужої мови і контенту. Це потребує немало часу, але я вірю, що колись таки ми це побачимо. Викорінимо все російське, що нам так довго насаджували і  звернемо увагу на наше вітчизняне. 

Що я бачу далі? Прекрасні українські міста, з високими будівлями і парками на місці завалів. Ви вже бачили ті  прекрасні, спроектовані дівчатами, варіанти міст? Чудово, чи  не так? Звичайно, я розумію - на це теж потрібен час, та  найголовніше, що у нас буде підтримка європейських країн  і народів. Я бачу Україну, як  сучасну європейську демократичну країну, неймовірно  гарну, з високим рівнем життя і технологіями. У нас є велична культура, яку багато століть нагло присвоювали  собі наші сусіди, тому одним з пунктів становлення справжньої вільної і незалежної неньки буде повернення свого.

Ми хочемо, щоб світ знав нас не через війну, та кризу, яку спричинило російське вторгнення, а за те, ким є насправді українці – волелюбні, творчі люди з багатою історією. 

Я бачу лише світле майбутнє для України і не важливо скільки років і зусиль на це піде, та це наш обов’язок, передати нащадкам таку країну, якою б ми хотіли її бачити. Ми розказуватимемо історії нашим дітям, як колись робили  наші бабусі та дідусі, та бажатимемо ніколи їм цього не  побачити. Сподіваюся, що українці, які зараз за кордоном повернуться і допомагатимуть відбудовувати свою державу. Звісно, багато також залишаться, частина через думку про  краще життя, частина через те, що ще не володіє своїм  життям на повну- діти війни, які стали ними не воліючи  того. Ми докладемо зусиль, щоб у майбутньому діти не  знали, що таке – війна. 

І я не хочу говорити зараз про політичні зміни, які чекають  країну після, про владу, депутатів, курс на ЄС, бо про це вже говорять у  всіх політичних журналах, а для мене головне – люди. У  моїй уяві українці – свідомі та більше ніколи не наступлять  на ті ж самі граблі, бо «хто не знає історії, той її повторить». Було б добре, якби 24 лютого було  затверджено, як день пам’яті загиблих героїв, людей,  втрачених життів і домівок у російсько-український війні. Це буде своєрідним нагадуванням. Звичайно, ми ніколи не  забудемо те, що сталося, воно залишилось у наших серцях  і душах назавжди. І коли ми проживатимемо цей день  нову через роки, десь прокидатиметься страх та полегшення, що все вже позаду. 

Не хочу говорити багато, бо зараз у всіх нас однакові бажання. Молімося, допомагаймо та головне – вірмо у нашу перемогу, яка вже, сподіваюся, близько. У нас буде час подумати після, без звуків сирен, під сльози радості…