З початком війни виїхали з Ірпеня, стали вимушеними переселенцями. Нас поселили в гуртожитку, де ми наразі і проживаємо. Син дуже важко переживав розлуку з домом, від самого початку воєнних дій у нас було гучно, та і виїжджаючи, наш автобус потрапив під обстріл, тож зіштовхнулись з панічними атаками у малого і страхом. Хоча рідне місто деокуповане, залишились у Львові, заради психологічного комфорту сина. Він дуже болісно реагує на звуки вибухів. Окупація і її наслідки в Бучі та Ірпені. Як колишня дружина військовослужбовця/учасника АТО і мати сина, дуже боялась потрапити до окупації, тим паче я свого часу з 2014 року була волонтером і активно допомогала фронту.
Мій рідний батьківський дім в Запорізькій області досі перебуває в окупації, батькова хата розграбована. Та це не зрівняється з втратою друзів-військових, які загинули за нас. Стикнулися з нестачею медикаментів на початку війни, бо я приймаю гормони щитовидної залози.