Ми жили у Маріуполі. Все у нас було прекрасно. Ми за вісім років уже звикли до обстрілів, але ніколи в житті уявити собі не могли, що такий жах може статися. Нам вдалося виїхати раптово: я навіть документи на квартиру не встигла взяти: тільки паспорт, і все.

У 2014 році почалися обстріли Донецька, які тривали вісім років. Ми дуже хвилювались, боялись. А потім був обстріл мікрорайону Східний у Маріуполі. Тоді ми зрозуміли, що це всерйоз і надовго. Але не виїжджали. Місто більше не бомбили, все було в порядку. А потім раптово почалось повномасштабне вторгнення.

Хоча розмови про війну були. Тепер говорять, що було заздалегідь відомо про вторгнення росіян, але не всім, а лиш деяким людям. Ті, хто знав, виїхали раніше. 

24 лютого почався масований обстріл, і ми подумали, що певно, треба виїжджати. У нас була машина - ми сіли і виїхали. Дім мій уцілів, а поряд будинки позносили. Ми встигли проскочити, нам пощастило. Онучка телефонувала, просила негайно виїжджати, тому ми зібралися миттєво.

Труднощі були морально-психологічного характеру. Було страшно жити під обстрілами, важко було вибиратися з міста. Ніхто не вірив, що братський народ так вчинить з Україною.

Втім, я бачу, що люди згуртувалися, стали більш дбайливими, почали звертати увагу на тварин: годують собак, дають прихисток кішкам. Було відчуття, що потрібно дбати одне про одного, особливо - про дітей. Що їх чекає?

Війна дуже жорстоко вплинула на нашу родину: мій зять втратив квартиру і бізнес. Його шиномонтаж знесли до фундаменту. Тепер у нього немає роботи, немає заробітку. Старша донька у Відні. Чоловік онучки служить в теробороні, зять теж тут. Я з ними залишилась. Живу на зйомній квартирі, отримую гуманітарну допомогу. Донька обіцяє повернутися.

Сподіваюсь дожити до нашої перемоги.