Мені 30 років, зараз у декретній відпустці. Я вдома з дітьми, у селі Афанасіївка Снігурівського району. Війна розпочалася неочікувано. Можу сказати, ми в шоці були. В наш час - і щоб таке трапилося! Ніхто не очікував.
Ми нікуди не виїжджали. На місті були. Були дев’ять місяців в окупації: без світла, без води тут сиділи. У нас був один магазин - люди їздили в Херсон, щось купляли. Ціни, звісно, були дуже великі. Коли вже наші зайшли - почали гуманітарну допомогу давати, то легше вже стало. Воду ми брали в колодязях, просто як світла не було - то набирали руками з колодязя.
Стріляли постійно. Дивом у наше село ні разу не попало, а за селом стріляли. Звісно, страшно було.
Але ми це й досі не пережили, бо знову стріляють. І Снігурівку знову обстрілювали. А ми – за п’ять кілометрів від міста.
Все це було шоком. З дітьми маленькими не могли вийти погуляти, дев’ять місяців маже в хаті просиділи. Нічого не бачили. Виїхати ми не могли, бо у травні росіяни закрили всі дороги. І нам не було куди виїхати, то вже тут сиділи.
Думали, що війна скінчиться через рік, а тепер - навіть не знаю, коли. Хочеться жити спокійно. Щоб не було війни. Щоб спати лягати і не думати, чи буде щось сьогодні: чи обстріляють, чи ні.
