Я з Бахмуту Донецької області. Мені 35 років. Працювала в дитячому садочку вихователем-методистом. У мене двоє синів: старшому сьогодні 15 років, молодшому - 12. Ми жили з мамою, вона працювала в садочку помічником вихователя. 

24 лютого ми пів ночі вже майже не спали. Зранку збиралися на роботу – я хотіла дітей брати з собою, але завідуюча подзвонила і сказала, що робочий день на сьогодні відміняється.

Весь перший день ми провели вдома в очікуванні новин. Потім ще десь місяця півтора діти ходили зі мною на роботу, ми були всі разом. А потім ми вже виїхали, бо в місті почали проводити евакуацію. Наш мер організував вивіз до Краматорська, а звідти вже евакуаційним потягом ми виїжджали до Львова і далі - до Вінниці. Ми зараз тут. Поки що не плануємо нікуди переїжджати. Сподіваємося, що поїдемо додому, коли вже область звільнять.

Можна сказати, що нам повезло, бо є такі сім’ї, в кого хтось загинув, когось травмувало. Слава Богу, у нас всі живі і здорові. 

Дітям було дуже важко адаптуватися, був дуже складний перший рік - вони навіть із психологами займалися. Зараз, Слава Богу, вже адаптувалися і заспокоїлися. 

Я, щоб заспокоїтися, ходжу гуляю, дихаю повітрям, дивлюсь на природу. У Вінниці є багато парків, де можна побути на самоті, подумати і заспокоїтися. У нас тут є бахмутський хаб, тут є підтримка.

Я була вражена відношенням людей, з якими зустрічаюся, з першого дня мого переїзду. Від самого Бахмуту, де нам допомагали сісти в автобус, потім - в потязі, потім - у Вінниці. я була приємно вражена, що люди допомагають і підтримують, не кидають в біді. Всі навколо підтримують і допомагають.

Зараз одна мрія - це перемога. У всієї родини одне бажання: повернутися до рідної області. Мріємо, що рідне місто Бахмут відбудують, і ми всі поїдемо додому.