Я з міста Охтирка Сумської області. Працюю хореографом. До війни було багато планів. Збиралася поїхати зі своїм танцювальним колективом на конкурс у Болгарію. Щорічно ми брали участь у всеукраїнських і міжнародних конкурсах. Однак 24 лютого життя перевернулося з ніг на голову. О шостій ранку зателефонував старший син із Харкова і розповів про повномасштабне вторгнення. Потім я вийшла на балкон і почула вибухи з боку Писарівки. 

Я не знала, що робити. Моя менша дитина ходить у перший клас. Я повела її в школу, а в класі було лише троє учнів. По дорозі додому побачили російські танки. 

Ми втекли до знайомих у найближче село, але там також було небезпечно через близькість до полігону, тому повернулися додому і два тижні просиділи в підвалі.

Шостого березня, після обстрілу ТЕЦ, ми виїхали на автобусі в Полтаву, бо у дитини з’явилися психічні проблеми. Сестра, виїжджаючи до Львова, зупинялася там на нічліг. Вона попросила коменданта залишити для нас ту кімнату в гуртожитку, в якій вона ночувала. Ми досі живемо в ній. Хороший гуртожиток. Після того, як в Охтирці стало спокійніше, ми стали їздити додому на тиждень-півтора. Назовсім боїмося повертатися: раптом росіяни спробують ще раз прорватися через наше місто.

Наших трьох котів кормила бабуся, що мешкала з нами в одному під’їзді. А потім вона виїхала в Кіровоград і завезла нам котиків. 

Мені дуже сподобалася Полтава. Гарне місто. І люди тут привітні. Полтава - як другий дім для мене. Коли приїжджаю в Охтирку, сумую за нею.

Я працюю дистанційно. Дитина навчається так само. Складно, але немає іншого вибору. Ми стали більше цінувати те, що маємо.

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Перемога буде за нами.