Данко Дарія, 9 клас, Ужгородський ліцей №15 Ужгородської міської ради Закарпатської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Гасяк Людмила Антонівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Грім. Мені страшно. Він стрімко проносився містом, спалюючи все, що припаде йому до душі. Це немов розлючений ведмідь, що бажає порушити мир у невеликому селищі. Я сиджу під столом:  так, ніби це якось зарадить. Гуркіт бив по барабанних перепонах, немов ударник, що грає на своєму інструменті. Вітер кружляв у танку з деревами, проте вони не витримували його натиску та прогиналися. Я чую гуркіт, перед очами все спалахує.

Я прокидаюся. Грім досі триває, але вже не розумію причини.

Я ж прокинулася, ні? Схоже, що ні, тому що мої вуха досі болять від цього шуму. Вирішую виглянути у вікно, на вулиці ще зовсім темно, але дещо яскраво спалахувало в нічній мряці  й розривало ранкове повітря — це були вибухи. Спершу здалося, що це сон — моторошний, важкий і занадто яскравий. Але це була реальність.

У вікні я бачу декілька спалахів, але з-поміж них один мені вбився в очі, як кинджал. Це був дім моєї подруги.

Далі нічого не пам’ятаю конкретно. Я вдягаюся, вибігаю, а потім все як у тумані до того моменту, коли я стою біля розвалин, які допомагають розбирати люди. Але я не можу, я стою стовпом, немов прикута до крижаної землі. Я дістаю свій щоденник, записую сьогоднішню дату та вирішую для себе: мені потрібно зробити все, щоб ніхто не відчував цього болю.

Наступного ранку я приїжджаю автобусом до волонтерського центру. Водії мовчать, пасажири теж, але поглядом, повним співчуття, вони ніби намагаються допомогти без слів. У центрі ж панувала дружня, я би навіть сказала, товариська атмосфера. Люди посміхалися одне одному та пропонували руку допомоги.

Хтось плакав, хтось сміявся.

У такий час посмішка є неймовірною силою. Поки я роздавала постраждалим усе необхідне, до мене підійшла дитина. Їй на вигляд було років 12. Щось торохтіла на вухо, але я не вслухалася. “ Сьогодні сказали, що наш учитель пішов на війну! Уявляєте? Насправді мені трохи лячно”, - мене ніби пронизало струмом і я пригорнула школярку до себе. Допомога — це не лише про матеріальне, це й про обійми в потрібний момент. Перші дні минули в безперервній метушні.

Я вчилася вслухатися в чужу біду та радощі, підтримувати навіть тоді, коли слова здавалися безсилими. Біль у руках мучив тіло, біль чужих історій мучив серце. Я зрозуміла, що допомога — це не лише дії, а й слова, просто присутність поруч.

Наступного місяця я продовжувала допомагати на різних волонтерських пунктах. За ці 30 днів я встигла долучитися до багатьох ініціатив, зокрема: прилаштування тварин, яких не змогли забрати хазяї, роздавала їжу та предмети першої потреби у відповідних пунктах, підтримувала різні збори, поширювала інформацію про те, що принесла війна в кожну оселю.

Під час усього цього я також робила одну надзвичайно важливу річ — я слухала історії, вони були різні. У когось до неможливого трагічні, у когось — щасливі  — в порівнянні з іншими.

Жила водночас кількома життями — мама-одиначка Оксана, що втратила дім, маленький Сашко, що розповідає, як хоче долучитися до війська, Сергій з дружиною та дітьми, який повинен їх покинути через почуття обов’язку перед державою, Микола, що вчився в семінарії, вивчав історію та хотів писати книжку, але бере академічну відпустку та йде на війну вже скоро.

Я приходжу у свій повністю цілий будинок, “воєнну” атмосферу в ньому видають лише листівки з агітацією допомогти в моїй справі, але вони не стали в пригоді, люди самостійно долучилися, навіть підлітки.

Я втомилася, в такі хвилини спокою я починаю думати про життя та ситуацію, в якій ми опинилися.

Цей раз не був винятком, я розгортаю щоденник і пишу:

“У час війни допомога набуває дуже багатьох форм: від банальних  їжі, притулку, ліків до вміння вислухати та не розчинитися у вирі трагічних історій, бути емоційною опорою для незнайомих людей, просто мовчанням. Парадоксально, але саме в моменти тиші, коли всі просто дивляться одне на одного, обіймаються та співчувають лише поглядом, мовчазний діалог: “Я тут, щоб підтримати”, люди стають ближчими та спорідненими бідою, загоюють рани разом.

Ті, хто раніше були звичайними сусідами, випадковими перехожими, пасажирами в метро, що розділяють один вагон, стають однією великою сім’єю. Допомога об’єднує, вона розмиває бар’єри між людьми та дає зрозуміти: ми однакові, в нас є спільний ворог, ми повинні єднатися заради миру на землі та в наших серцях.

Волонтерська справа — це не лише про фізичну силу, вміння складати плани, розподіляти гуманітарну допомогу, це про вміння віддати частинку свого тепла в серці комусь іншому, хто цього наразі потребує набагато більше, ніж я. Віддавати, коли ти й сам на межі, щоб не заплакати, неймовірно тяжко, але ми вчимося обмінюватися любов’ю, з тими, кому вона потрібніша. Віддавати можна також і горе, тому що тримати в собі цю бурю неймовірно важко, її потрібно вивільняти, бо в один момент вона може власноруч вирватися та заполонити все серце, ці моменти допомагають і тим, хто ділиться власними переживаннями, і тим, хто слухає, тому що співчуття — це сила, що не дає збайдужіти. Допомога  — це не лише про поміч ближньому, а й про вміння перемогти власний страх, доводячи, що в будь-якій кризовій ситуації можна залишитися людьми.

Сила допомоги — це здатність залишитися людиною навіть у найтяжчу хвилину.

Це вміння підтримати — чи морально, чи матеріально — навіть коли навколо хаос узяв владу у свої пазурі. Допомога — це опір темним силам байдужості, які хочуть перемогти та збити людей з їх шляху взаєморозуміння та доброти, стійкості духу. Коли ти простягаєш руку допомоги, відкриваєш серце, ти не просто змінюєш чиєсь життя, ти перетворюєш світ навколо, роблячи його трохи кращим” Я згортаю щоденник, вимикаю світло і...

Прокидаюся, сонце торкається моєї шкіри, хоча пам’ятаю, як зашторила вікно, перш ніж заснути. На вулиці хоч і холодно, але промінці висвітлюють мій шлях до вікна, усе виблискує, немов це найщасливіший день, та навіть меблі залиті сяйвом. Виглядаю у вікно та дивлюся на нескінченні шеренги будинків, що можна порівняти із зубцями на гребінці.

Усі вцілілі, навіть той, що було зруйновано жахливої ночі.

Обертаюся, на столі немає жодного агітаційного плаката. Видається, це й справді був страшний сон, а не реальність, можливо, я збожеволіла, але цей шлях країною снів спонукав мене усвідомити, що сила допомоги — це сила життя.

Єдність людських сердець здолає зло!