Коли Херсонську область окупували, ми з донькою тричі невдало намагалися виїхати (через Одесу, Кривий Ріг, Запоріжжя). Стояли в колонах, але в решті решт поверталися додому. Бо не випускали. Одного разу нашу групу біженців взяли в полон в селищі Бурчак Запорізької області, куди ми заїхали на ночівлю, щоб не стояти на трасі. Чоловіків забрали на допит у військову адміністрацію в селище Михайлівка, а жінок і дітей закрили в дитсадку. Згодом всіх відпустили, але наказали не ставати в колону, а повертатися в Херсон, бо нібито Запоріжжя будуть штурмувати, тому як мінімум 5 днів нікого не пропускатимуть.
Через 3 місяці жахів в окупації ми наважились виїхати через Крим, росію, Литву, Латвію, Польшу у Львів. На виїзд витратили всі заощадження і кредитні можливості. З травня живемо в орендованих квартирах, не маючи змоги повернутися додому, бо Білозерку досі обстрілюють.

Вибухи і дрижання вікон в будинку дуже лякали, але найстрашніше - це обшуки в будинку. І справа не в тому, що було що ховати. Лякали озброєні нелюди, а в нас 13-річна дівчинка-підліток. Не знали, що очікувати і відчували себе безпорадними. Ми не були готові до війни. Не мали ані запасів продуктів, ані готівки. Продукти зникли з прилавків вже ввечері 24 лютого, а банкомати були спустошені ще раніше. Декілька тижнів ми харчувалися консервацією з власного підвалу і були у відчаї. Потім прилаштувалися виживати.

Намагання під обстрілами виїхати в перші місяці окупації, полон в Бурчаку, сидіння в холодному підвалі в кінці лютого-березні, обшуки в будинку, загибель під час обстрілу молодої вчительки та вбита орками наша улюблена собака Глорі - все це залишиться в пам'яті нашої дитини назавжди.