Мені 35 років. У мене є чоловік і шістнадцятирічний син. Ми з сином мешкаємо в місті Снігурівка Миколаївської області, а чоловік зараз на війні. У нас було бажання виїхати, однак не вистачало грошей. Коли ж з’явилася можливість оплатити переїзд, дорогу на Миколаїв закрили. 

24 лютого ми прокинулися від вибуху. Згодом зникли світло і газ. Зазвичай ми маємо газовий балон, однак до війни не встигли заправити його. Не було на чому готувати їсти. 

На час обстрілів бігали в підвал. Потім звикли – і вже не ховалися. Неподалік від нас був поліцейський відділок. Коли в нього влучив снаряд, я чистила картоплю у кухні – вибуховою хвилею мене викинуло з неї. Це при тому, що я не худа жінка. 

Під час одного з обстрілів порвало на шматки бабусь, які сиділи на лавочці. Загинув хлопчик на дитячому майданчику.

Одного разу п’яний російський військовий хотів забрати мене з собою. Стріляв з пістолета при мені. Хотів застрелити собаку. Щоб він відчепився від мене, я збрехала, що в мене вісім дітей. 

Син цілий рік жив у знайомих у приватному будинку. Там було безпечніше, ніж у квартирі. І я періодично жила у них. 

Мрію, щоб закінчилася війна і щоб мій чоловік повернувся живим з війни.