Ми з Маріуполя. У нас родина - мама, тато і двоє дітей 7 і 11 років. 

Нашого будинку немає. Згорів повністю. Ми ще купили квартиру в лютому. Вона теж згоріла і її навіть уже знесли разом з будинком. Родичів немає. Ми одні.

У 2014 році ми нікуди не виїжджали. Це було на наших очах, у центрі міста. Ми тоді там жили. Штори завішували. Це відбувалося через дорогу від нас. 

24 лютого 2022 року ми були вдома. Прокинулися рано-вранці. Прочитали новини. Почалася стрілянина в аеропорту. 

Ми нікуди не ходили, ні по яких підвалах. Через тиждень був дуже сильний вибух. У нас парк через дорогу, туди був приліт, і не один. У нас у вітальні повилітали шибки. Ми забили вікно. Але 12 березня вибило шибки в маминій спальні і в лоджії, і на неї це все скло попадало. Такий сильний був вибух, що у нас з петель у вітальні злетіли двері. Чоловік сказав: "Досить! Сідаємо і їдемо". Ми поїхали до сестри чоловіка і потім всі разом поїхали в Мелекіне. 

Мама залишилася. Вона дуже рада, що прийшла росія. Десь живе, я навіть знати про це не хочу. 

У нас було дві папужки, ми їх залишили на маму. Але вдома була пожежа і вона не встигла нічого з ними зробити. Гасити пожежу було нічим. 

Їжа у нас була: каші, макарони, консервація. Поряд був магазин, який працював. Його охороняли наші військові, тому що всі магазини грабували як дикуни. Ми зайшли в аптеку. Військові дозволили зайти і взяти те, що потрібно. Нічого із того, що нам потрібно, не було. Ми взяли тільки воду в пляшках. В магазин я вистояла чергу з 7 ранку. Він закривався о 14. Це був єдиний магазин, який працював. Треба було вистояти чергу 6-8 годин. Якщо тобі щось дістанеться, тоді щось купиш. Але ціни були дуже високими. Я двічі туди сходила. Купила крупи, макарони, картоплю, олію. 

Готували їжу на вогнищі на подвір'ї. Сніг збирали, щоб використовувати його, коли вода закінчиться. Бігали зі старшою дитиною. Ми прокидалися дуже рано. О 5 ранку вже починалися вибухи. О 6 ранку ми бігли на вулицю збирали сніг, щоб хоча б для технічних потреб цю воду використовувати. Дощову воду збирали.

У підвали ми не ходили. Спали в коридорі з дітьми. Накидали там ковдр, подушок. 

Виїхали ми 14 березня в Мелекіне. Там ми прожили місяць і 12 квітня вирішили виїжджати. Сіли в машину і поїхали на Бердянськ. Там ми залишилися на один день, а потім поїхали на Запоріжжя. Дорога була складною - блокпости. Страшно було. Нас не пропускали, тому що у нас не було фільтрації. Під Урзуфом нас зупинили російські військові. З нами ще їхала родичка з грудною дитиною. Ми пояснили, що у нас немає памперсів, немає їжі для дитини. Вони не хотіли нас пропускати без фільтрації. Довелося якось домовлятися. Вони вимагали гроші. Ми їм пояснювали, що грошей у нас немає. Ціни були дуже високі. Довелося все одно дати їм гроші. Все, що було. 

З Бердянська нас колона супроводжувала в торговий центр. Нас там погодували і ми поїхали до Дніпра. Після того ми перемістилися в Бершадь, були там два дні. Потім в Монастириськах, а потім приїхали в Ужгород. Це було 19 квітня. Тут ми зупинилися. Живемо, знімаємо квартиру, діти до школи ходять. Повертатися нікуди.

До війни чоловік у Маріуполі працював. Я вдома доглядала за дітьми. Так і зараз в Ужгороді. Ми збираємося залишитися тут. Коли Маріуполь звільнять, нам нікуди повертатися. І чоловік сказав, що туди не поїде. Нам тут подобається. Тихо, спокійно. Діти до школи ходять. 

Спочатку, коли ми сюди приїхали, лякались літаків. І боїмося сильних різких звуків. А в цілому ніби нормально це все перенесли.

Будемо сподіватися, що війна закінчиться нашою Перемогою. Нам росія не потрібна. Ми їх не кликали і не чекали. Зіпсували нам усе життя. Будемо жити, ростити дітей, працювати. Війна закінчиться і все буде добре.