Перший вибух застав Ірину просто біля дверей. Вона не встигла добігти до погреба. Потім — другий. Земля здригнулася, вибуховою хвилею вирвало двері, скло розлетілося по подвір’ю. Вона стояла, притискала до грудей восьмирічного сина, і тільки думала: “Господи, аби все це скінчилося…”

Ірина — практична психологиня Мироцької гімназії. Під час окупації вона залишалася вдома з родиною, сестрою при надії та двома маленькими дітьми. Звістка про вторгнення застала їх у ліжках — перші вибухи лунали з боку Гостомеля, а над селом літали ворожі вертольоти. Вже за кілька годин до них почали з’їжджатися рідні з навколишніх міст: усі тікали від обстрілів.

Коли село потрапило в російську окупацію, страх став щоденним. Навчилися розрізняти гучність вибухів, знали, коли можна залишитися вдома, а коли — краще сховатися в укриття. Та після 9 березня стало зрозуміло: далі лишатися не можна. "Якщо прилетить ще раз, третього може не бути", — сказала Ірина.

Наступного дня вони виїхали. Навколо — танки окупантів, озброєні росіяни, блокпости. На трасі колону цивільних вороги почали обстрілювати. "Я сказала чоловікові: дивися тільки вперед і їдь", — згадує вона. Їм вдалося вирватися і доїхати до Житомира.

Після звільнення рідного села родина повернулася додому. "Ми відновили все — і життя, і школу, і себе", — каже пані Ірина.