Калюжний Денис, 11 клас, Біловодський ліцей «Лідер» Біловодської селищної ради Луганської області

Вчитель, що надихнув на написання есе - Корнієнко Світлана Миколаївна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Третя осінь… Третя осінь дарує мені свої останні сонячні дні не на батьківщині. Третя осінь обсипає мене строкатим листям не в парку рідного селища. Третю осінь по дорозі до школи я вдивляюся в небо, ніби сподіваючись передати привіт рідному ліцею на далекій Луганщині, туди, куди линуть спогади, думки, мрії, враз безжально обірвані того лютневого ранку.

24 лютого 2022 року ворожі танки пройшли через наше селище. Боїв ми не бачили, тільки чули.

Вони гриміли десь далеко й водночас ніби поряд, раз у раз змушуючи здригатися, пригинатись, перебирати в пам’яті можливі способи порятунку. Губи самі шепотіли чи то молитву, чи то прокляття…

З перших днів війни ми опинилися в окупації.

Поступово стало  зникати все українське: мобільний зв’язок, телебачення, інтернет, українські продукти, гривня, книжки, мова, люди… Усе заполонила російська пропаганда. Моторошне гасло: «Ми тут назавжди!»

Спочатку ми не могли повірити в те, що сталося… Що в ХХІ столітті може відбуватися таке жахіття – війна…  

Потім ми вірили, що все скоро закінчиться й життя буде таким, як раніше: ми  ходитимемо до школи, будемо грати у футбол з друзями, гуляти під зоряним небом  і нічого не боятися. Але час збігав, помахавши нам гілочками бузку та червоними маками, пригостивши суницями й вишнями, які чомусь стали терпкими на смак, а наші мрії, на жаль, не ставали реальністю.

Вулиці стали безлюдними, люди чужими, а діти дорослими.

В окупації ми провели сім місяців. Виїхати в Україну вже не було можливості: майже вся Луганська область була захоплена чужинцями, у сусідній, Харківській, області точилися тяжкі бої.

Довелося їхати за кордон. До війни ця звістка була б для мене радісною, сповненою неймовірних очікувань і бажань, але зараз попереду бовваніла тривога, страх і невідомість.  

Дорога,  яка в мирний час зайняла б не більше двох діб,  тривала десять днів. І зараз часто зринають у пам’яті черги на митницях, купки дітей, які туляться до матерів, благаючи про відпочинок, літні люди, що влаштувалися на ночівлю на газоні просто неба… І той розпач у очах дорослих і дітей, страх перед невідомістю, відчай і сльози…   

Мені, можливо, пощастило, бо виїхавши з родиною з країни, я не чув і не бачив ані сирен, ані ракет, не біг з магазину в укриття й не просиджував там довгі й моторошні години вночі.

Але й за кордоном теж не солодко. Чужа країна, незрозуміла мова, інші звичаї…

Уже третій рік я навчаюся у двох школах. Це складно, але українська освіта для мене є надважливою, адже це зв’язок з рідною країною, з її історією та майбутнім, віра в те, що моє бажання повернутися додому обов’язково стане реальністю. Я впевнений, що не варто впадати у відчай.

Адже життя продовжується – і треба жити, вірити, мріяти, будувати плани на майбутнє й впевнено йти до мети, адже «сміливі завжди мають щастя».

Я щиро вірю в повернення додому, в рідне селище, яке зустріне мене вишневим цвітом, пахощами бузку й щирими посмішками вірних друзів, і буду робити все можливе для процвітання моєї батьківщини.