Мануйлова Яна, 9-Б клас, Миколаївська гімназія №16

Вчитель, який надихнув на написання есе: Кучеренко Вероніка Григорівна

"Війна. Моя історія"

Двадцять четверте лютого, ранок. Початок повномасштабного вторгнення. «Стоп…ЩО!?», - промайнуло в моїй голові. Саме з цього почалось «нове» життя.

Двадцять четвертого лютого дві тисячі двадцять другого року, о сьомій ранку, мене з молодшою сестрою розбудила мама. Вона сказала: «Дівчата, прокидайтесь, почалась війна». З переляку я вистрибнула з ліжка та викрикнула: «Як війна!?». Було дуже страшно та неочікувано. За вікном вже було чутно вибухи. Від цих звуків та новини я розгубилась. «Що тепер? Як жити далі? Чи вдасться нам вижити?», - саме це мене хвилювало… Але трохи пізніше я згадала, що тато в Маріуполі. Тоді ніхто з нас ще не знав, що вже дуже скоро, від прекрасного та мальовничого міста не залишиться нічого.

Поки ми збирали тривожну сумку, мама подзвонила татові та наполягла на тому, щоб він скоріш повертався. Батько приїхав під вечір. Через затори було складно виїхати, люди активно намагалися покинути міста та саму країну. Хаос, паніка, страх та розгубленість – емоції, які відчувала я, та вся Україна. На щастя, для нас день закінчився спокійно.

Восьме березня дві тисячі двадцять другого року. Тоді до нас переїхали знайомі зі своїми дітьми: дівчинка одинадцяти років та хлопчик років восьми. У них вибило вікна, осколок скла з одного вікна прилетів у холодильник.

Все було добре, ми, наче непогано проводили час, але виключенням було часте та довге відключення світла, до якого пізніше ми звикли…

Через декілька днів нас обстрілювали. Це були сильні обстріли. Батьки накривали мене та сестру собою, такого страху за своє життя я ще ніколи не відчувала, звуки були такими, наче снаряди прилітають прямо нам у двері. Але все обійшлося. Як бачите, я вижила завдяки нашим ЗСУ.

Двадцять друге квітня, приблизно дванадцята година дня. Все було добре, я спокійно лежала на дивані у вітальні, грала в мобільну гру та почула, як на кухні у мами задзвонив телефон. Вона відповіла на виклик, хвилину помовчала, після чого з кухні донісся крик: «Як убили?! Він же повинен був сьогодні приїхати!». Я одразу зрозуміла про кого йде мова, по щокам текли сльози.

Старший брат мами, тобто мій рідний дядько, ще у березні пішов добровольцем. Ніхто не хотів його відпускати, бо боялись втратити, але він сказав, що не може сидіти, склавши руки й пішов. Востаннє я бачила його десь у січні дві тисячі двадцять першого року, тоді я навіть подумати собі не могла, що ще раз побачу його вже у труні.

Після такої трагічної звістки ми швидко зібрали речі та помчалися у село, де тоді перебувала його жінка з дитиною та теща. У цьому селі він народився, виріс та, практично, провів свої останні дні. Його доньці сказали про втрату лише на наступний день. Їй на той момент було дев’ять років.

Похорон відбувся двадцять п’ятого квітня. Чи варто мені писати, скільки сліз, страждань, криків та болі з того дня відклалося в моїй пам’яті? Я чітко пам’ятаю, як впала на коліна моя тітка, коли його везли, як вона кричала: «Рідненький мій!!!», - як тоді кричала я, як тоді ридали бабуся, мама та Ліза – його донька.

На кладовище я тоді не пішла, про що зараз шкодую. Мені потрібно було провести його.

Рівно через два дні після похорону мені виповнилося тринадцять. Звісно, ніякого свята, і так далі. Мене просто привітали, подарували квіточку та постаралися провести день без сліз.

З того часу життя стало більш спокійним, але деяким членам родини дядько приходив у снах. Ми сумуємо за ним.

Зараз я живу у тому ж самому селі, де й поховали дядька. З впевненістю можу сказати, що з початку повномасштабного вторгнення моє життя перевернулося догори ногами, як і у всіх українців, втрата родича стала сильним ударом, але ми впораємося. Вже почуваю себе легше, ніж тоді. Скоро разом відсвяткуємо перемогу. Слава Україні!