Микола Михайлович все своє життя сумлінно працював на заводі, отримував трудові нагороди, забезпечував дітям майбутнє і собі безпечну старість. Але прийшли росіяни і все відібрали

Я народився в Сумській області, там прожив до 21 року. Потім одружився і перебрався в Краматорськ у 1973 році. Там прожив 53 роки: робив на заводі, закінчив технікум, за свою роботу отримував ордени, нагороди, жили ми добре. В мене двоє дітей, жінка працювала на заводі в лабораторії.

Ще в 2014 році, коли почалася війна і були події під Іловайськом, я тоді ще сказав, що це все надовго. Ну а вже коли почалася ця широкомасштабна війна, коли почався на Київ наступ, - тоді вже було зрозуміло. Були заклики покинути місто. Ми в квітні виїхали, але повернулися. 

Найскладніше - що я не вдома. Половина сім'ї тут, половина - не з нами: старша дочка у Німеччині. Один зять тут, інший у Краматорську, онуків теж розкидало, ми зараз у Жовтих Водах з молодшою донькою.

Найскладніше - це в нашому віці залишитися без нічого. Просто в один момент ми все втратили, і що найстрашніше - не знаємо, що буде завтра. 

Але я не за себе боюся: за дітей переживаю, за онуків, у мене вже й правнуки є.

Я думаю що швидко війна не закінчиться. Мені здається, що точно не цього року.