«Все це неможливо забути, воно залишиться в пам'яті назавжди»

Я проживаю з чоловіком та мамою, їй 86 років. Чоловік – колишній військовий, пенсіонер. Я ще працюю. До війни було значно краще, ані обстрілів, ані вибухів. Зараз, звісно, ​​важко.

Дуже добре пам'ятаю, коли обстріляли Мар'їнку. Ми були вдома, це сталося у липні 2014-го, після десятої години вечора. Ми живемо на околиці, ближче до Донецька, крізь нас проходить лінія розмежування. За час війни наше житло зазнавало руйнувань три чи чотири рази. У нас були вибиті вікна, постраждав дах, паркан. Усі відновлювали самотужки, бо всі боялися до нас приїжджати. Ми змінювали двері та шибки, але останні вікна просто закрили фанерою та плівкою.

2014 року до зими сиділи у підвалі, а коли похолодало, перебралися до будинку, бо там не висидиш. Місяця два чи три не було світла та води. За хлібом їздили до Курахового між обстрілами. Раніше у місті був водогін, а зараз усе перебито. Питну воду ми купуємо.

За цей час ми вже звикли до всього. Найстрашніше було у 2014-му та 2015 роках, коли стріляли дуже сильно. Мені здається, що це неможливо забути, воно залишиться у пам'яті назавжди.

Мама отримувала гуманітарну допомогу. Їй давали продуктові набори і це було дуже відчутно для нас. Вона отримувала підтримку лише від Фонду Ріната Ахметова, більше ні ві кого.

Ми живемо в такому районі, що у нас усі мріють про одне – про мир та здоров'я. Хочеться спокійно зайти в будинок і не думати, з якого боку і кудись прилетить.