Бойченко Марія, 15 років, учениця 10-Б класу СШ № 98, м. Київ

Вчителька, яка надихнула на написання - Мелашенко Леся Володимирівна

Конкурс есе «Війна в долі моєї родини»

Війна – це жах, сльози, страждання та величезний страх. Ще за декілька місяців до початку війни, по новинам говорили про можливе вторгнення Російської Федерації в Україну, але я не вірила до останнього, як і більшість українців.

Двадцять третє лютого – звичайний день. Ми пішли до школи, а ввечері готувалися до екскурсії й полягали спати, навіть не здогадуючись, що буде завтра. Двадцять четверте лютого о шостій годині ранку я прокинулася від дзвінка моєї подруги, що почали обстрілювати міста. Я не дуже повірила, але почувши новини, я зрозуміла: «Почалася війна». До кінця я це усвідомила після почутих перших вибухів. Я досі не можу описати, які емоції я відчувала в той день. Це був страх за своє життя і життя близьких, руки тремтіли після почутого, але піднявшись, я почала збирати найголовніші речі.

Для моєї родини цей день став найжахливішим, всі були знервовані і не могли усвідомити, як таке можливо в XXI столітті. Та справжній жах почався тоді, коли ми виїхали з рідного міста, адже вважали, що так буде безпечніше. Через три дні після початку наступу, над моїм будинком вибухнула ракета, дім дуже трусило, а я відчувала той страх, який не можна описати. Згодом нам відключили світло, а й пізніше зовсім зник мобільний зв'язок.

Протягом тижня жили під постійними обстрілами, звуками ворожої техніки та авіації. Ми опинилися в так званій «сірій зоні», куди ніяка допомога не могла доїхати.

Сусіди ділилися продуктами між собою, а чоловіки організували територіальну оборону, адже в лісах уже були російські солдати. Згодом, коли українська армія контролювала території поблизу, але декілька кілометрів були все в тій же «сірій зоні», ми вирішили виїхати на свій страх та ризик.

Вся дорога була в розстріляних цивільних машинах та спаленій ворожій техніці. Ці одинадцять кілометрів були справжнім випробовуванням.

І тільки тоді, коли наше авто доїхало до українського блокпосту, зрозуміли, що змогли покинути те пекло.

Після початку повномасштабної війни моє життя дуже змінилося. Тепер воно наповнене небезпекою та страхом. За час війни я зрозуміла наскільки ціную своїх рідних. Ми час від часу чуємо вибухи, сидимо вдома без світла, але ми все зможемо. Досі найбільш приголомшливим є те, що своїми очима я бачу зруйновані міста та будівлі, дітей, які залишилися без батьків. Зараз для кожного українця найголовніше – це МИР. На сьогоднішній день, я вважаю, що це спокійні дні та тихі ночі, життя без страху через людей, які кожного дня вбивають дітей та дорослих, хоча їх навіть людьми не назвати.

Зараз весь український народ живе в цій складній ситуації, але ми не здаємося. Я вірю в Збройні Сили України, в найскорішу перемогу, і ми зможемо повернути мирне життя!