На самому початку війни у сільську лікарню з’їжджались українські військові, яким вдалось вирватись з оточення. Місцеві жителі швидко організували для них побутові умови і харчування 

Ми жили з сім’єю у селищі Розівка Запорізької області, 50 км від Маріуполя. Там я народилася, вчилася, працювала з 18 років у лікарні. Зараз мені п’ятдесят. Перед війною працювала головною медичною сестрою.

24 лютого син молодший зателефонував з Харкова і спитав, що йому робити, бо в них все вибухає і стріляє. Від нього я й дізналась, що почалася війна.

З 25 на 26 лютого я працювала, і на територію лікарні заїхали наші військові: їх було багато з різних підрозділів. Світла в нас тоді вже не було, зв'язку мобільного не було. 

Ми з ночі підняли весь колектив, покликали з селища тих, хто міг допомогти, і почали готувати і кормили військових. Все було організовано, і речі потім люди їм збирали і продукти привозили і медикаменти. 

Цих хлопців  багато було. Вони витягувати з оточення всіх, кого могли, і звозили до нас в лікарню. Вона у нас невеличка, то ми не настільки медичну допомогу надавали, як організували побутові умови і годували їх всіх. 

Мене вразили на початку війни односельці. Я тоді з роботи майже не уходила, а люди привозили хлопцям і пиріжки, і молоко, і продукти - в нас не було куди це все складати. Мені телефонували, питали, що потрібно, і підприємці, і директор ферми, і школи. Настільки всі виявились людяні.

Чоловік мій на екстреній медичній допомозі водієм працював, він ще тоді у Маріупольський госпіталь встиг відвезти вісім чи дев’ять хлопців. 

3 березня нас окупували, і 29-го нам довелося виїхати, бо нам сказали, що на ранок за нами приїдуть уже з Донецька - заберуть за допомогу нашим ЗСУ.  Так ми зібралися за декілька годин: зібрали у дві клечасті сумки все наше життя і все наше майно. 

Під Запоріжжям у селі знайомі нам допомогли знайти житло, тут ми і мешкаємо.

Старший син в Харкові працює слідчим, він жодного дня нікуди не виїжджав: там працював і волонтерив, йому також дісталось. Він ще 9 березня запхав в евакуаційний вагон свою жінку з однорічною дитиною і молодшого брата – мого сина – і відправив їх в евакуацію.

Через цю кляту війну молодший син у Німеччині загинув. Заступився за дівчину, і його вбили «мажори». Йому тільки 18 років було. Ми його два роки не бачили і навіть не похоронили.

Зараз мені допомогли знайти роботу, хоч і не за фахом. Та я вдячна людям, що поки є де працювати. Бо нам скоро відмінять виплати ВПО, а у чоловіка роботи немає. Так хочеться перемоги вже!