Правик Руслана, 16 років, 10 клас, Горностайпільський ліцей

Вчитель, що надихнув на написання єсе: Куриленко Галина Володимирівна

Конкурс єсе "Війна в долі моєї родини"

Двадцять третього - був звичайний зимовий день: прогулянки з друзями, гра в сніжки, прості вечірні розмови... Тоді ніхто з нас навіть уявити не міг, що наступного дня наше життя зміниться назавжди. На все життя запамятаю ранок двадцять четвертого лютого, коли в чотири години ранку пролунав телефоний дзвінок - саме тоді повідомили про те, що російська федерація без оголошеня війни вторглася в Україну. Саме тоді я почула звуки ракет, які летіли в напрямку столиці.

Я думала, що це все просто страшний сон, але, на жаль, це все було насправді: ми ввімкнули телебачення та почули виступ нашого президента В.О. Зеленського. Його слова: “росія почала повномаштабне вторгнення, путін оголосив війну Україні та українському народу”. Ці слова запам’ятаю на все життя.

Страх та несприйняття того, що це все відбувається насправді, охопило мене зсередини. Але в сім’ї був спокій та взаємна підтримка. Головне в цій ситуаці - не панікувати та залишатися вдома. Всі події розвивалися дуже швидко. Найбільше мене здивувала жорстокість окупантів на нашій землі. Злість та ненависть переповнювала мене та всіх моїх знайомих. Кожного дня хотілось лише одного - швидкого закінчення цього жахіття та миру в Україні, нашій рідній, такій дорогій і милій Україні. Всі українці хочуть миру, а що хоче агрессор? На це питання відповіді не може дати ніхто, крім нього.

Для мене мир - коли не чути свисту ракет і вибухів, не видно людського горя та смертей ні в чому невинних людей та дітей. Це звичайний тихий ранок, і школярі, ровесники, не в підвалах чи бомбосховищах, не вдома на дистанцційному навчанні, не далеко у “безпечних країнах Європи”, а тут - у нашій країні. І полонені - на рідній землі , і захисники наші обіймають своїх рідних, повернувшись до мирної праці, до світлого майбутнього, майбутнього нашої квітучої незламної незалежної Держави...