Марина | Херсонська область

"Всі речі діда Тараса потонули разом із його домом"

Московський вокзал, Санкт-Петербург. Щодня о першій годині дня сюди приїжджає потяг із Євпаторії. Саме цим поїздом прибувають українці з лівобережжя Херсонщини – до сьогодні окупованого Росією. Після підриву Каховської ГЕС багато з них втратили домівки і тепер вони вимушені виїжджати у пошуках притулку. Для більшості Санкт-Петербург – лише проміжна зупинка у подорожі, потім вони виїжджають у країни Євросоюзу. А там, на місці, вони отримують першу допомогу від волонтерів – одяг, їжа, нічліг тощо. Матеріал Радіо Свобода.

Проєкт Север.Реалии поспілкувався із українцями, які наважуються на евакуацію через територію країни-агресорки, а також – із волонтерами, які їм допомагають.

Зустрічі на пероні

Волонтерка Марина (ім’я змінено, – ред.) щодня зустрічає українських біженців на пероні вокзалу у Санкт-Петербурзі. Разом із нею, розповідає, працюють кілька людей одночасно.

«Зустрічає не одна людина: якщо біженці залишаються хоча би на добу або до наступного ранку, то їх повинен хтось прихистити. Інколи це – різні люди. Потрібно, наприклад, зустріти, нагодувати купити найнеобхідніше: наприклад, якщо людина або сім’я зовсім без зв’язку, то їм потрібен телефон. Або, буває, у людей немає валіз, лише кілька поліетиленових пакетів з речами, які встигли врятувати від потопу. І потім українців відвозять до місця, де вони ночуватимуть», – пояснює волонтерка.

Власне, саме це і відбулося з сім’єю із Олешок – після кількох днів на даху будинку їх врятували і вивезли з села волонтери.

Всі речі діда Тараса потонули разом із його домом

Евакуація тварин після затоплення Каховської ГЕС

«Я побачила їх, коли вони вийшли з вокзалу, – це були немолоде подружжя і син років 35. Їх мала погодувати інша волонтерка, а я вже приїхала з валізою, взуттям, парасолями. В усіх трьох – гумові шльопанці з глиною, яка в’їлася у взуття, обпечені сонцем обличчя і руки», – розповідає дівчина.

Паспорт одного із них, старшого чоловіка, був пошкоджений – після того, як документ упав у воду, в нього відклеїлося фото, а аркуші позгиналися. Марина розповідає: саме через пошкодження документа чоловіка спочатку не пропускали російські прикордонники, і вже на кордоні повертали назад у Санкт-Петербург. Українець зміг пройти кордон лише через день. Нині вся їхня сім’я проживає у Польщі.

Біженці поважного віку

Чимало біженців, які проїжджають через Санкт-Петербург – пенсіонери і люди поважного віку, кажуть волонтери. Усі вони – з українськими паспортами, не хотіли покидати свої домівки. У розмовах із волонтерами вони часто кажуть, що чекали, «коли це пекло закінчиться». Чи навіть сміливіше – «мріяли дочекатися на звільнення». Та тепер вони відірвані від рідної землі, їдуть у невідомий світ, де ніколи раніше не були. Зараз же вони прямують переважно до дітей, які давно благали їх виїхати, ще з початку окупації. Деяких волонтери зустрічають уже із кріслами колісними, іноді потрібні навіть ноші.

«Дід Тарас 1940 року народження сидів на даху свого будинку в Олешках кілька днів, – каже Марина. – Сусіди на човні зняли дідуся з даху, і він приїхав до Петербурга за допомогою волонтерів. На ньому були обрізані калоші з устілкою, в яку в'їлася глина, штани і сорочка, видані волонтерами. Всі речі діда Тараса потонули разом із його домом, усім його життям, могилою дружини».

Жінка розповідає про діда Тараса: «дитина війни», важко працював усе життя – був і водієм швидкої, і трактористом, і завгоспом, і учителем праці у школі. Чоловік виїхав до Польщі, куди його вже давно кликав син. Але він, розповідає волонтерка, хотів померти на рідній землі.

«У Тараса зір мінус 12. Я мріяла про диво – раптом підходящі лінзи є в наявності і ми зробили б Тарасові нові окуляри. Але, на жаль, таких лінз немає, виготовлення займе кілька днів. А Тарас та ще дві бабусі із затоплених територій наступного дня виїхали до кордону. Тому ми лише протерли лінзи, купили футляр та спрей для окулярів. І ще встигли купити валізу та сумки на колесах для бабусь», – згадує вона.