Левак Олександр, 14 років, учень Терпіннівської гімназії Терпіннівського опорного закладу загальної середньої освіти I-III ступенів «Джерело», с. Терпіння, Запорізька обл.

Конкурс есе "Один день"

Час невблаганно стирає все — спогади, надії, мрії, обличчя людей. Час змінює все і змінює нас. Та є те єдине, цінне, вічне, що залишає слід на цій землі. Пам'ять. Вона жорстка і жорстока, справедлива і безжальна, руйнівна і невблаганна. Вона вимагає сплати і спокути. Буває, що розплачується теперішнє, а спокутує майбутнє.

Один день може перекреслити всі щасливі і радісні дні, і вони підуть у небуття, звідки їм не повернутися. Цей день є найстрашніший в житті, день розпачу, болі і смерті, яка вже близько, а ти не готовий до зустрічі з нею, не готовий втрачати рідних і друзів.

День, коли почалася війна.

Ти читав про неї книжки і дивився кінофільми, але ти не розумів, як це — подивитися в очі матері, яка втратила сина, випадково зустрітися на вулиці з переляканими людьми з великими валізами і зрозуміти, що вони біженці, щодня слухати в новинах про загиблих і проводжати на війну своїх друзів і знайомих.

День, коли ти вже ніколи не повернешся туди, в мирне життя. І ти живеш в новій реальності, не розумієш, чи є майбутнє в тебе.

Не зрадь те, що тобі рідне, що завжди з тобою, в твоєму серці. Вистояти, витримати заради того, що тобі близьке, що є твоїм життям… Ти обрав свій шлях, йди, йди крізь біль, сльози, йди вперед, не зупиняйся! Цими словами проводжала мати свого сина Богдана у серпні 2014 року до армії боронити рідну землю. Стримувала сльози, перехрестила, і тільки вийшов з хати, впала на коліна та благала всіх святих врятувати, захистити від ворожої пулі, повернути сина додому, до рідного Мелітополя. Не вберегла, не захистила синочка, не врятувала. 13 квітня 2015 року близько 9:00 год. під час чергового обстрілу українських позицій на опорному пункті «Зеніт» поблизу міста Авдіївка Донецької області уламок снаряду 120-міліметрової міни влучив у ящики з боєприпасами в бліндажі, де перебували військовослужбовці. Внаслідок вибуху загинуло 5 бійців зведеного загону Повітряних Сил Збройних Сил України «Дика качка», серед них і молодший сержант Богдан Гончаренко. Упізнання тіла Богдана Гончаренко проводилося за експертизою ДНК.

І ще одну чисту душу прийняла смерть у свої холодні обійми, забрала із собою у вічність. А хлопцеві було тільки 23 роки…

І все так само зачаровано сяють зірки, своїм загадковим сяйвом вкриває місяць міста і села, все живе і неживе. Так само ранкове сонечко ласкаво пестує все навкруги і будить нас.

Ми радіємо новому дню, ми живемо. А скільки їх, українських захисників, загинуло, полягло в боях? Та всі вони – безсмертні, всі вони живі в наших думках, коли ми їх згадуємо, не знаючи імен.

Вони живі в серцях тих, хто пам’ятає. Вмирають не люди, а надії. Миру вам, люди, і надії! Живіть.

Не замете снігами пам'ять української нації, не розвіє вітер пекучий біль і страждання, не змиють дощі гіркі сльози українських синів і дочок, які поклали життя заради держави. Українська земля прийняла своїх дітей, розкрила широкі обійми, сховала від болю, аби не страждали.

Та не скориться наша нація, не втратить своєї гідності, не стане на коліна, переживе всі біди, війни, знущання, але вистоїть, виживе, скине з себе кайдани.

Ти тільки обери свій шлях і не зійди з нього, що б на тебе не чекало попереду.

Тільки втрачаючи щось дійсно важливе, ми починаємо цінувати це і знов мріяти про втрачене, звичне колись для нас стає недосяжною мрією.

Мир! Таке просте слово, а в ньому безмежний спокій, дитячі усмішки і поцілунок матусі зранку, твій будинок, улюблений собака, іграшки, плани на вихідні, зустрічі з друзями, селфі, а розпач тільки через погану оцінку в школі чи некуплений батьками новий смартфон. Тільки тепер мир – це моя мрія!

Мрія всіх українських хлопчиків і дівчаток. І вона здійсниться, я вірю.