Ми були вдома в Запорізькій області, Мелітопольському районі,селі Охрімівка. Вже в обід 24 лютого в нас на трасі стояли кацапські танки.С першого дня в окупації. Ми не розуміли, що буде з нами, з дітьми, з батьками. 23 лютого маму поклали в онколгію на хімію, а 25 -лікарню розбомбили, мама вижила, але втратила будь-яку надію на одужання-це був кацапський  вирок для неї.

Труднощі були на кожному кроці...немає їжі, ліків, бензину, вичайних речей, не працюють лікарні,банки і т.д., і ти не можеш кудись поїхати,бо всюди кацапи , зброя,техніка,блокпости.

Всі дороги і поля в танках,на небі авіація. Були в окупації п'ять місяців, потім виїжджали через Василівку-тиждень спали на землі, добре що місцеві привозили їжу. Потім -перший наш блокпост, наш-прапор, і перші сльози за п'ять місяців.

З гуманітарною катастрофою стикнулися з першого дня, через відсутність світла не було води,ходили за водою на джерело, а їжею ділилися, бо в селі у когось яйця, а в когось молоко.

Зараз мої діти зі мною, мама померла, тато в окупації. 

Були такі моменти, які приємно зворушили до глибини душі - це перший наш блокпост, який ми побачили,наші хлопці,наш прапор. 

Зараз у мене проблеми зі здоров'ям, зробили операцію в онкології , чекаю результат гістології. До війни працювала на нафтобазі, та займалися з чоловіком землею, вирощували зернові, баштанні культури.

Зараз дуже хочу влаштуватися на роботу, але важко знайти. 

Є речі, які нагадують про трагічні події, що розпочалися 24 лютого 2022 року. Це ті речі,які ми взяли з дому. Наприклад: три пластикові скляночки, які брали в дорогу. І дві сумки з речами на трьох(мені і двом синам).