Мені 51 рік, а мамі 86. Вона сильно хвора, і я про неї піклуюсь. Ми мешкаємо у Павлограді. Через війну у мами сильно погіршилося здоров’я. Ми не спимо ночами. Страждає психіка. Тяжко ми війну переживаємо, а поїхати не можемо, бо немає фінансів. 

Десь через три дні після початку війни росіяни бомбили підприємство у нас у Павлограді. Це було жахливо. 

З перших днів війни росіяни бомбили наше місто. А десь 15 квітня запустили в наш бік дрони. В моїй трикімнатній квартирі повилітали шість вікон в кімнатах і на балконі, й усе це скло полетіло у квартиру. 

Я в цей час була всередині, якраз збиралася йти на кухню, щоб перекрити газ і воду. І коли все почалося, то вибігла в коридор, а мама так і залишалася сидіти у кімнаті. І все це скло летіло на нас. Ось таке було жахіття. 

Ми під час тривоги не спускаємось нікуди. У нас немає бомбосховища, а йти у школу дуже довго. Мати майже не ходить, і з нею я нікуди не піду. Після цього обстрілу в нас виникли фінансові проблеми, бо треба все відновити. На їжі ми дуже економимо, ледь не перейшли на хліб із водою. Мені як доглядальниці платять невеликі кошти. 

Дітей у мене немає. Мій син потонув десять років тому, а з чоловіком я розійшлася. 

Це не моя думка, а почута в інтернеті, але я з нею згодна. Наші президенти – і України, і Росії – прийшли до влади як наші слуги. Вони наші менеджери. І вони повинні домовлятися дипломатичним шляхом, а не силовим. А те, що коїться зараз, – це злочин.

Навіть у молитві говориться: «Отче наш, подавай нам їжу на цей день». Тому зараз, коли ми перебуваємо у такому становищі, нам хочеться, передусім, миру. А все інше додасться. Якщо немає миру, то немає сенсу просити у Бога про щось інше.