18 лютого нам подзвонила моя мама з Маріуполя і сказала, що по місту чутно вибухи. Тоді ми зрозуміли, що це лише початок. Я молода мати у декретній відпустці, була вагітна другою дитиною на 3 місяці вагітності. Проживали в м. Енергодар.

Важка була евакуація з Енергодару до Запоріжжя. Нам вдалося виїхати на 3 раз, адже окупанти не допускали до проїзду через Василівку. Довелося ночувати на межі обстрілів посеред поля 5днів (я вагітна, чоловік та син 11 місяців). Це було справжнє пекло: травень, вдень спекотно, вночі холодно. Спали у легковому авто по черзі. Нам було дуже важко, нестача їжі, блокування доступних ліків, підгузників. У мене немає слів, щоб висловити всі емоції через, що ми пройшли. Війна нас об'єднала.

Ми з чоловіком та дітьми живемо разом. Моя мати загинула, брат залишився в Енергодарі, не мав змоги виїхати. Сім'я чоловіка встигли виїхати, живуть у Кропивницьку.

Несподіваний момент був у Василівці, коли окупанти нікого не пускали на підконтрольну територію України. Мій син тільки но вчився ходити, і окупанти йому допомагали, нам було лячно, щоб вони нічого не зробили, але я їм вдячна за допомогу в той момент: вони допомогли водою, харчами, іграшками, якщо була потреба в ліках, вони допомагали. Це мене дуже вразило… Після перегляду новин про те, які вони, я змінила трохи свій погляд. Але ніколи не пробачу їм те, що вони зробили з моєю країною!

Я з двома маленькими дітьми у декреті, чоловік працює в магазині продавцем. До війни чоловік працював на будівництві, я - у магазині. Все, що залишилось на згадку від нашого дому, це дитяча іграшка.