Дончанка Маргарита – людина з інвалідністю. Молода жінка стійко переносила початок військових дій, але в підсумку їй довелося покинути рідний дім і перебратися до Одеси.

Коли почалася війна, я перебувала в Донецьку, в реабілітаційному центрі в 15-й лікарні зі своїм другом. Ми займаємося танцями на візках і там проходили реабілітацію. Найстрашніше було для мене, коли зателефонувала мама і сказала, що почалися обстріли на Путилівці і мій брат потрапив під обстріл. Це найперший пік, початок стресу.

Все, що у мене було, відібрала війна

Як тільки почалася стрілянина нас 6 липня 2014 року вивезли до Одеси. У селищі шахти «Жовтнева», де я проживаю, був сильний обстріл, загинули люди прямо на вулиці, і ми бачили, як вони лежали на асфальті. Ця картинка до кінця днів моїх буде в голові. Я дуже емоційна людина, мені цього було достатньо.

Насилу ми проїжджали аеропорт, поле, селище Веселе, Жовтневе – це мій дім, у мене залишилися там брат і мама.

Коли я телефонувала мамі і питала, чи все гаразд, як їх вивезти звідти, вона говорила, що все добре. А у нас біля будинку танки вже їздили, обстріли йшли. І через три місяці з горем навпіл я змогла їх звідти забрати до себе.

Звичайно, мене дуже тягне додому. Все-таки, свої стіни, рідне місто, де ти виріс. Ти втрачаєш все, залишаєшся просто ні з чим. Сумка літніх речей, практично без документів... Приїжджаєш в чуже місце і дякуєш за підтримку місцевим жителям, які допомогли перші два роки нам просто вижити тут.

Наш тренер групи з танців на візках запропонував на два тижні виїхати в Одесу, в санаторій «Куяльник», поки все в Донецьку не втихомириться. Ми погодилися. Я навіть вдома не була на той час. З чим була в лікарні – з тим і поїхала на вокзал.

Все, що у мене було, відібрала війна

В Одесі нас поселили в санаторії. Ми проходили процедури, було харчування, все за рахунок держави. Через пів року почалися проблеми. Бюджетних грошей немає на нас, а туди людей підвозили і підвозили протягом трьох років. Нас було там більше 500 переселенців: багатодітні сім’ї, матері-одиначки з дітьми-інвалідами. Нас перестали годувати, але поставили на облік на переселенські виплати, допомогли з документами.

Додому я вже не повернуся. Один наш будинок розбитий повністю. У Жовтневому у нас є квартира. На жаль, продати її ми зараз не можемо, тому що якщо на той час квартира коштувала 40 тисяч, то зараз навіть за 3000 доларів її не продаси.

Якщо навіть продам, то тут нічого не зможу купити. Навіть кімната в комуналці сама обідрана коштує не менше 10 тисяч доларів. Мої мама і брат поїхали в Росію. Я поки тут. Поки є можливість, є робота... Тримаюсь тільки через роботу, тому що в моєму випадку знайти роботу офіційно дуже складно, а сидіти на чиїсь шиї не хочеться.

У мене дуже сильно підірване здоров’я, емоційно теж, у психологів проходила лікування. Тиск високий, важко.... Все, що у мене було, відібрала війна.