До 2014 року ми з чоловіком жили у місті Макіївка. Виїхали звідти на Сумщину і до сих пір не можемо повернутись, знімаємо тут кімнату. Я інвалід другої групи. Живемо з чоловіком на дві пенсії.

24 лютого нас почали бомбити. Вбило біля магазину жінку, відірвало ноги. Хлопець пішов до магазину - його розірвало біля стадіону. Ми почали ховатись у бомбосховище і там дізнались, що почалась війна. Пенсії не було, грошей не було. Виїхали, щоб хоч якісь мати гроші, бо жити було нема за що. Все покинули, взяли лише одяг. У Макіївці квартира, але вона покинута. У мене в Лебедині подруга. Ми приїхали, знайшли кімнату у сімейному гуртожитку. Подруга допомогла з посудом, постіллю. Зараз обжились, найнеобхідніше у нас є. Допомагають різні фонди, дають продукти. 

Найважче те, що немає здоров’я і що ми у такому віці, коли вже не зможемо собі придбати житло. Назад повернутись не зможемо. У мене померла мама, і я не змогла туди поїхати. Це було найстрашніше. На той момент вже діяли закордонні паспорти, а у нас їх не було, і я не змогла навіть поховати маму.

Між родичами до бійки, звичайно, не доходило. Але ті, хто залишилися в Донецьку, тримаються нейтрально. Вони хотіли миру. Між собою у нас нормальні відносини.

Думаю, що війна закінчиться нескоро. Навіть якщо ми їх виженемо, то вони будуть на кордоні турбувати. Хотілось, щоб наші політики швидше могли щось зробити. Чекаємо на перемогу. Віримо в наших хлопців - у ЗСУ.