Мені 58 років. Я проживала з чоловіком в селі Воскресенка Пологівського району Запорізької області. Про початок війни ми дізналися з радіо і телебачення. Ця новина шокувала нас. Ми сподівалися, що росіяни не дойдуть до нашого села, але помилилися. 

Четвертого березня з’явилися окупанти. Наш будинок стоїть на околиці. Ворожа техніка рухалася прямо через наш город. Через три дні до нас прийшло вісім військових, щоб провести обшук. Вони шукали бандерівців. 

У перші дні окупації зникла електроенергія, інтернет і мобільний зв’язок. Не було змоги зателефонувати дітям у Запоріжжя.

Зять неодноразово пропонував забрати нас до себе, але ми не погоджувалися, поки не опинилися в пастці. Ми не зіткнулися з гуманітарними проблемами, однак морально було дуже важко. 

14 березня ми виїхали з сусідами до Запоріжжя. Вирушили о сьомій ранку, а приїхали о другій годині дня. Перетнули вісім блокпостів. На кожному з них у нас перевіряли документи. Більше нічого ми не брали з собою. 

Ми з донькою на три місяці виїжджали в Польщу. Повернулися на початку червня. Дуже вдячні полякам за гостинність. У них було добре, але все одно тягнуло додому. 

Хочеться, щоб швидше закінчилася війна. Тільки ми зупинимо ворога – і Україна розквітне. Усе буде добре.