"Ворожа ракета влучила в сусідній під’їзд"

1000 днів війни… Багато чи мало? А відлік цей почався 24 лютого 2022 року, коли ворожі ракети полетіли на Лисичанськ. Пам’ятаю цей жахливий ранок, коли завили сирени, а потім пролунали вибухи. Замість шкільної парти, довелося сидіти, а згодом жити в підвалі… А 30 березня у віконця заглянуло весняне сонечко, усі так його чекали, бо в будинку не було вже світла, води, тепла… Ми сподівалися, що воно зігріє нашу оселю. Мирно спали маленькі діти, матері замислились над буденними справами. У цей день мали привезти воду, чекали на свіжий хліб. Однак о 6.30 якась страшна сила вдарила в мій будинок, що аж затряслися стіни, вікна.

Раптом усе потемніло, від чого всі злякалися, ніхто не розумів, що сталося. А це ворожа ракета влучила в сусідній під’їзд, а вибухова хвиля пилом укрила вцілілі вікна.

Загинули люди… Залишатися в розбитому будинку вже не було сенсу. Ось так ми, зібравши найнеобхідніше, виїхали на евакуаційному потягу аж до Львова. Пам’ятаю, як на вокзалі зібралося багато людей, усі розгублені, бо не знали, як і де жити. Волонтери запропонували тимчасове місце проживання. А через місяць прибули до Києва, оселилися на деякий час у гуртожитку, а потім мама влаштувалася на роботу, і ми винайняли квартиру. Я була щаслива, що буду жити в столиці нашої держави. Ще в Лисичанську мріяла про Київ, бо тут так багато чудових місць, де б хотілося побувати. На жаль, через постійні тривоги, ворожі ракети не можемо цього зробити.

Увечері, коли немає світла, ми з сестричкою уявляємо щасливе життя. Для мене це були б найпрекрасніші роки – роки юності, мрій, закоханості. Усе забрали звуки сирени, ворожі атаки…

Так, за ці 1000 днів життя докорінно змінилося. Я залишилася без рідної домівки, друзів. Не можу поспілкуватися з бабусею та дідусем. Добре те, що на уроках бачу однокласників, хоч перебуваємо в різних містах України. Відчуваю, як змінилися хлопці й дівчата, немає в очах дитячої наївності, усі зосереджені, замислені. Хтось хвилюється за батька чи старшого брата, які в цей час захищають кордони нашої держави чи воюють з жорстоким ворогом.

Так, багато подій відбулося за ці 1000 днів війни.

Найболючіше те, що ось уже рік минув, як загинув рідний брат моєї мами. Це сталося 24 вересня в Бахмуті, у місті, яке захищав Олег.

Раптово почався ворожий обстріл із градів, під час якого був смертельно поранений. Разом із своїми побратимами знайшов вічний спокій на Київщині, у мальовничому сосновому лісі, що на Троєщині. Для нас назавжди залишиться Героєм, він – наш вічний біль і велика гордість.

Зараз я навчаюся в одинадцятому класі, через кілька місяців вирушу в самостійне життя. Бачу себе лікарем- реабілітологом, бо ця професія дуже важлива, особливо сьогодні, коли нашим воїнам – захисникам потрібно допомогти - бути й відчувати себе повноцінною особистістю. Сподіваюся, що моя мрія обов’язково стане реальністю.

1000 днів в Україні війна,

Скільки горя завдала вона!

Зруйновані села й міста,

На колінах стрічають захисника…

Мине час - і скінчиться війна,

Над країною зійде перемоги зоря,

Усміхнеться до батька дитина,

Мати зустріне рідного сина.

Заколосяться пшениці й жита,

Щаслива у школі вся дітвора.

Героям нашим честь і хвала,

Радітиме миру планета Земля.