Овчаренко Світлана, вчитель, Тягинський ліцей Тягинської сільської ради Бериславського району Херсонської області

«1000 днів війни. Мій шлях»

Війна застала мене і мою сім'ю вдома. Я не могла в це повірити,  але треба було щось робити. Зранку нас викликали на роботу ( до школи); працюю вчителем української мови і літератури. Це було останнє зібрання нашого вчительського колективу. Сказали розходитися по домівках. Заїхали з чоловіком в магазин,  бо потрібно було зробити запаси їжі. Не могла зразу придумати,що мені потрібно.

Людей було багато, шум, гам, всі щось хотіли. Взяли хліб і цукор. А вдома маленький онучок, якому всього три місяці.

Побігла в магазин за підгузниками. Вдома почали швиденько облаштовувати підвал: заносити подушки,  матраси, обігрівачі,  продукти. Не знали , що нас чекає. Виїжджати було страшно, боялися за онука,  доньку, зятя.

Вирішили бути вдома.

Настав день,  коли почули звуки ворожих танків, машин. Заїхали у наш провулок. Ми знали, що так буде,  бо живемо біля двох мостів. Вороги оточили нас зі всіх сторін. Боялися вийти надвір. Почули гупання у хвіртку. Чоловік вийшов,  ми залишилися у підвалі. Перевірили все, заглядали у кожну шпаринку. Пішли. Видихнули з полегшенням.

Думали,  що скоро все закінчиться. Але ні. Вісім місяців окупації. Вистояли,  витерпіли,  не здалися, не пішли на співпрацю.

І… дочекалися. Світла не було. Кожного дня о 13.30. заводили генератор. Працював вайфай. Сходилися сусіди,  друзі, знайомі , щоб зателефонувати рідним. До нас в той день приїхали куми доньки. Вони живуть на іншому краю села,  і побачили за селом багато техніки.

Злякалися,  що кацапи щось задумали. Приїхали ховатися до нас у підвал.

Так як ми були без зв'язку,  то не знали,  що зранку уже був звільнений Херсон. Аж тут до мосту ( який був підірваний) під'їжджає БТР. Нам з городу його видно,  але не можемо зрозуміти,  чому він приїхав зі сторони Херсону,  знаючи , що тут проїзду немає.

І тут піднімається наш прапор! Це так було несподівано. Сльози! Крики: ”Слава Україні!” “Героям Слава!” Нарешті,  наші, ми вільні!

Думали,  що дочекаємося перемоги вдома. Ні, не дають кацапи цього зробити. Виїхали з дому 24 грудня 2023 року. Постійні обстріли,  зруйновані будинки,  поранені односельчани. Але всерівно знаходжуся недалеко від рідного села,  17 км нас відділяє. Чекаю,  надіюся,  що скоро повернемося.

Дай, Боже,  сили,  витримки,  здоров'я нашим захисникам!