Лідія з дітьми та онуками виїхала з окупації і тепер хвилюється за чоловіка та свекруху
Я з села Нововоронцівка Херсонської області. До війни у нас все було добре, працювали, дбали. Але в одну мить все зрушилося. Над нашим селом полетіли ракети, а потім нас окупували.
Рашисти поводились, як у себе вдома. Ми побоялися за життя своїх дітей та онуків. Чечени їздили по селу на БТРах і погрожували розстрілювати усіх, хто не буде виконувати їх накази. Останнім часом вони затягнули в наше село пушки, стріляли з них. Горіли степи, від страшних вибухів дрижала земля.
Ми виїхали на своєму авто. Окупанти на кілька днів дали зелений коридор, тож ми поїхали. Взяли з собою п’ятеро бабусь з будинку для людей похилого віку. Пройшли 60 російських блокпостів, перш ніж доїхали до Кривого Рогу.
Після нас вже ніхто не зміг виїхати. Людям там важко без світла та води, без їжі. Вони сидять по підвалам та чекають своєї смерті.
Коли ми заїхали на підконтрольну Україні територію і побачили наших солдатів, плакали на всю машину. Після всього пережитого наші діти плакали від щастя, що побачили українських воїнів.
Війна розкидала мою родину. Чоловік і старенька свекруха залишились в окупації. Мені боляче від того. Діти мої також окремо: доньки в одному місці, син в іншому, племінники роз’їхалися. Ми всі тікали, хто куди міг.
Я кожен день молюсь, щоб почути чоловіка. Життя пішло шкереберть, я не можу прийти до тями.
