Миронюк Дмитро, група 103, Шепетівський професійний ліцей

Вчитель, що надихнув на написання есе - Ляска Олена Олегівна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Деякі події залишають у житті глибокий слід. Вони не просто змінюють людину - вони формують її заново. Для мене такою подією став місяць, проведений в окупації у місті Буча. Мені тоді було лише 12 років. Я ще був дитиною, яка до того моменту бачила війну лише в книгах, фільмах чи в новинах. Але в лютому 2022 року вона прийшла в моє життя по-справжньому - жорстоко, гучно, несподівано.

Ми з мамою та відчимом ховалися в гаражі. Це був час страху, темряви, холоду, але й час, коли я побачив справжню силу людяності й взаємодопомоги.

Коли почалася активна фаза бойових дій, ми змушені були залишити нашу квартиру. Будинок вже не був безпечним - поруч вибухали снаряди, стріляли снайпери, йшли бої. Гараж, який раніше здавався непридатним для життя, став нашим притулком. Ми облаштували його як могли: кілька ковдр, матраци, трохи їжі, ліхтарики на батарейках. Було холодно й сиро, але найстрашніше - це невідомість. Кожен день починався з питання: чи доживемо до вечора?

До нашого гаража приходили й російські військові. Це були моменти, коли серце буквально завмирало. Ми не знали, що вони хочуть, чого чекати - допомоги від них не було, тільки страх і загроза. Вони заглядали в сховки, питали, чи є чоловіки, шукали зброю, іноді щось забирали. Ми мовчали, намагалися не дратувати їх. Мама тримала мене за руку так сильно, що здавалося, її пальці залишали сліди. Вона говорила мені очима: “Не бійся. Ми разом”. У ті дні я особливо глибоко усвідомив, що означає родина. Взаємопідтримка між нами була не просто цінністю - вона стала умовою виживання. Ми ділили між собою кожен шматок хліба, берегли одне одного.

Вітчим ризикував життям, щоб вийти на вулицю і знайти воду або дізнатися, що відбувається. Мама заспокоювала мене казками і спогадами про мирне життя, хоча сама, я знаю, ночами плакала тихо, коли думала, що я сплю.

Одного разу до нас у гараж прийшли сусіди - родина з двома маленькими дітьми. Їхній будинок був розбитий, підвал завалений уламками. Вони не мали куди йти. Ми не роздумували - впустили їх, хоча самі мали небагато простору й ресурсів. Та в той момент я зрозумів: допомога - це не тоді, коли в тебе є надлишок, а тоді, коли ти готовий віддати частинку останнього. Ми стали однією великою сім’єю. Ми обіймали одне одного, коли вибухи лунали надто близько. Ділилися останніми крихтами, говорили пошепки, щоб зберегти хоч трохи нормального життя для дітей.

Коли ми дізналися, що українська армія наближається до Бучі, з’явилася надія. 14 чи 15 квітня ми змогли виїхати з міста. Здається, це було диво - виїхати звідти живими.

Ми їхали мовчки, дивлячись на зруйновані будинки, обгорілі автівки, понівечені тіла в дворах. Серце стискалося, але душа дякувала: ми врятувалися. Ми їхали в невідоме - до Шепетівки, де нас прихистили небайдужі люди, які нічого про нас не знали, але прийняли як рідних. І це ще один приклад сили допомоги.

Шепетівка стала тимчасовим прихистком, але також і початком зцілення. Люди приносили нам одяг, їжу, допомагали з документами. Вони просто приходили і питали: “Чим можемо допомогти?” І це були не лише волонтери - це були звичайні мешканці, пенсіонери, мами з дітьми, підлітки.

Тоді я зрозумів: ми, українці, іноді сваримось, іноді різні, але в біді ми - одне ціле. Ми не залишаємо своїх. Ми стаємо сильнішими разом.

Війна відкрила для мене нове розуміння єдності. До 2022 року я думав, що країна - це просто територія, прапор, гімн. Тепер я знаю: країна - це люди. Це мама, яка ризикує собою, щоб заспокоїти сина. Це вітчим, який виходить з укриття під кулями. Це сусіди, які сидять з нами в темряві і підтримують одне одного. Це незнайомці у Шепетівці, які годують тебе борщем, як рідного.

Сьогодні я думаю про майбутнє інакше. Раніше я мріяв про велосипеди, ігри, подорожі. Тепер я мрію про мир. Я мрію бути тим, хто допомагає.

Я ще не знаю, ким стану - лікарем, психологом, волонтером, журналістом. Але я знаю точно: хочу бути тим, хто буде поруч у скруті. Бо знаю, як важливо, коли хтось поруч. Коли ти не один. Майбутнє України я бачу світлим, попри біль, який ми пережили. Ми станемо сильнішими, добрішими, мудрішими. Ми вже стали. Досвід війни нас навчив: перемога - це не лише про битви, а й про серця. І ця перемога вже народжується в школах, у волонтерських центрах, у гаражах, де люди діляться теплом, навіть якщо надворі – війна.

Ця подія - місяць в окупації, допомога одне одному, незламна любов мами, мужність вітчима, підтримка сусідів і чужих людей - назавжди залишиться в мені. Вона сформувала мене. І дала мені головне - віру в людину. Віру в нас. Віру в Україну.