Притула Павло, 9 клас, Боківський ліцей Любашівської селищної ради

Вчитель, що надихнув на написання есе - Жирун Оксана Володимирівна

«1000 днів війни. Мій шлях»

Я міцно заплющую очі і стискаю свої маленькі кулачки. Я хочу забути, стерти з пам’яті оте жахіття перших днів війни, коли ворожі гелікоптери, як чорні круки, висіли над будинком. Високо у небі летіли ракети… Суцільний жах і невизначеність.

Це була найстрашніша ніч мого життя, ніч незвідана, жахлива, ніч між життям та смертю. Мені ніколи не було так страшно, але я тримався, бо розумів, що зараз необхідно бути сильним – справжнім чоловіком.

Моя численна родина (мати, батько, три брати) спокійно спали. На 24 лютого були великі плани: усі мали поїхати до бабусі на гостину, бо у неї ювілей – 80 років.

З вечора кожен із нас готував оригінальні подарунки: старший брат Ромка вистругав кухонну дощечку, два молодші намалювали величезне поле маків і волошок, а я зробив фотоколаж моєї родини.

Всі чекали свята…

 - Будемо жити на своїй землі, будемо захищати, будемо відстоювати…

- А діти? - спитала заплакана мати.

- А діти підуть у школу і будуть вчитися…

Оці батькові слова вселили у нас величезну віру у перемогу, у незнищенність і нездоланність України.

По обіді батько пішов у військкомат. Мати все тяжко тихо зітхала, а ми притаїлися, мов маленькі зайченята. Батько став морським десантником, а  ми, ще зовсім діти,  стали враз на кілька років старшими.

Перші місяці війни позначені великими людськими втратами, захопленням українських територій.

Буча, Ірпінь, Гостомель… Звірства, злочини, зґвалтування. Але, попри все, українці згуртувалися і дали належний опір ворогові. Здається, що навіть сама земля стала на захист свого народу.

Батько Петро рідко телефонував, а у розмові з ним завжди повторював: «Усе буде Україна!».

З лютого по квітень 2022 р. було зупинено наступ російських військ, стабілізувалася лінія фронту. У цей час почалося звільнення Київської, Чернігівської та Сумської області. Моя родина тішилася цим перемогам. Старший брат Ромка став у родині за батька. Він навчився господарювати разом з матір’ю, а я з молодшими братиками мали свою ділянку городу, де вирощували овочі.

На щастя, морква, буряки і картопля дали непоганий урожай.

Біля нашого будинку поселились переселенці з Бахмута. Це були вже літні люди баба Люба і дід Альоша. Вони проживали у старенькій хатинці. Вирвались з пекла війни, вони не мали ні одягу ані їжі. Більшість односельців почали допомагати переселенцям.

Я з братами поділилися вирощеними овочами. Мати назбирала кошик яєць і дала відро молока. З того часу дід Альоша став нашим помічником.

Почалася люта сувора зима. Майже щодня ми ходили до лісу збирати сухий хмиз, щоб зігрітися. Мати навчилася пекти хліб у печі. Спочатку він був глевкий, але все одно надзвичайно пахучий і смачний. Бабуся невдовзі приїхала до нас у село.

У місті стало небезпечно: почастішали тривоги.

Найбільше мені подобалося, коли моя родина увечері збиралася на вечерю. Очолювала стіл бабуся, далі мати, а потім Ромця, я і два найменших. Вечеря завжди була скромною: молоко з хлібом. А потім бабуся затягувала пісню:

Зажурилася Україна,

Бо нічим прожити.

Витоптала орда

Маленькії діти.

Ми підхоплювали, і пісня лилась з хати на вулицю, а далі – селом. І тоді ставало усім затишно, серце сповнювалося радістю і впевненістю у завтрашнє…

Зараз я навчаюся в 9 класі. У мене багато мрій, багато сподівань на прийдешнє. У майбутньому я бачу себе лікарем, рятівником людського життя. Але найбільша моя мрія – перемога України. Бо прийде на багатостраждальну землю мир і радість, повернуться із війни мій батько, як тисячі інших Героїв України.

Україна стане членом Європейського Союзу.

Країни світу повністю підтримують боротьбу нашого незламного народу за незалежність і територіальну цілісність.

А раби не можуть перемогти вільних людей, темрява не зможе погасити світло.

Віримо в перемогу.

І нехай ці пророчі слова Великого Кобзаря здійсняться:

І на оновленій землі

Врага не буде, супостата,

А буде син, і буде мати,

І будуть люде на  землі!

Слава Україні! Героям слава!