Мені 69 років, я мешканка Снігурівки Миколаївської області. Я тут народилася і проживаю.

Я нікуди не виїжджала. Були з сусідами у підвалі. Було дуже страшно, в мене пошкоджено майно, дуже важко його на пенсію ремонтувати.

Ми десять місяців були в окупації, у нас не було світла, води. Вже під кінець періодично давали світло. В кого не було банківської карточки, то пенсії не получали. Магазинів не було: все було потрощене, побите. Окупанти в перший день пограбували всі магазини, ходили й рилися по хатах. Дуже було страшно і тяжко. Мобільного зв’язку взагалі не було.

Вони прийшли, як непрошені гості, а вели себе, як хазяйва. Ми не мали права зателефонувати рідним. Вони перевіряли наші паспорти, як наче ми були в гостях. 

В приміщенні міліції устроїли катівню, забирали туди людей і били. Грабували. Елеватори розгромили і продавали наше зерно.

Ми з сусідами один одного підтримували, допомагали. І чесно скажу, що ми просто вірили, що рано чи пізно все це закінчиться.

Хочеться, щоб війна скінчилась скоріше. Діти і онуки далеко, хотілося б зустрітися з ними. Головне, щоб ми були живі і здорові й наші діти були живі і здорові. Є надія, що все відбудується.