Шестопал Олександра, вчитель, Комунальна організація "Ізюмський інклюзивно-ресурсний центр" Ізюмської міської ради

"Війна…моя історія…"

24 лютого 2022 року…прокинулась о 5 ранку від дзвінка коханого… «Харків бомблять..війна почалась…». Пам’ятаю, як зараз ті страшні і незрозумілі емоції, такого бути не може, як так??!!

Телефоную на роботу – «Залишаємось вдома, діти не йдуть на заняття». Збираю всі необхідні речі, беру кота і біжу до батьків, потім ще декілька разів з мамою поверталися за речами і їжею. Вирішили пересидіти у батьків, бо приватний будинок. Через декілька днів почались перебої зі світлом та газом.

Почався масований обстріл з літаків авіабомбами, читаєш новини, намагаєшся підтримувати друзів, які живуть у Києві та Харкові (їх бомбили сильно), було страшно…потім перший «прильот» у центрі міста, сидимо у коридорі, на голову сиплеться штукатурка…починаєш розуміти вислів «Кров стине в жилах»…так і було, дуже страшно.

Беремо документи, стареньку бабусю, кота і йдемо у підвал багатоквартирних будинків і так декілька ночей. Одного разу приходимо, а там зачинено, довелося під обстрілами бігти і шукати інший підвал…ця ніч була страшна…з 6 на 7 березня 2022 року, літак прилітав кожні 40 хвилин і скидував по декілька авіабомб.

Кожного ранку батьки ходили кормити кроликів, курей, котів і собак, але зранку 7 березня 2022 року не пішли, бо нас бомбили…ми почули сильний вибух, тато пішов у щілину подивитися, куди «прилетіло», зайшов весь блідий. Мама запитала «Куди?»…це був наш будинок…просто все обірвалося всередині…там залишилось все наше життя, мій кіт…усі тварини і птахи загинули…я просто сиділа і плакала, більше нічого не могла робити…було чутно запах диму – горів наш будинок, але ми нічого не могли зробити, бо літак продовжував бомбити.

Я розуміла, що далі не можу сидіти в томі підвалі і подзвонила знайомому, щоб він нас відвіз куди завгодно, але подалі звідси…бігли до місця зустрічі під обстрілами…попросились у бомбосховище, там було дуже холодно…речей у нас не залишилось (одна ковдра і два стільці на 4), із їжі- пів буханки хліба, тушонки трохи менше половини і вода в термосі. Добрі люди виділили один піддон, спали на ньому по черзі.

8 березня нас забрав до себе мій хлопець, батьки мої жили у його сусідів, бо в нашому погребі було 11 людей (серед них: бабуся, 2 дітей і одна вагітна на 8 місяці). Трохи облаштувались, в будинок на декілька хвилин забігали, розтопити, щоб дітей покупати та переодягти. Їжу готували швидко, на вогнищі, замість хліба були ляпанці на розсолі з огірків та манки. У підвалі спали сидячі, бо людей багато, а місця мало. Виїжджали дуже рідко кудись, бо були часті обстріли, та й жахливо і моторошно було по місту: посеред вулиць лежали люди, які загинули і нікому було їх забрати, людей ховали просто у дворах, парках, на городі…це було страшно…

24 березня хлопець зі своїм батьком пішов подзвонити, бо зв’язок був лише у деяких місцях… вони потрапили під страшний обстріл…далі все, як в тумані…мій хлопець прибіг весь в крові, з величезними ранами на голові, боку та спині…сказав, що вони переховувались у приміщенні від обстрілу, а туди трапилось пряме влучання і їх завалило, він поранений витяг батька, а сам прибіг по допомогу…ми не знали, чи працює лікарня, але наші друзі і мати хлопця поїхали забрати батька і відвезти до лікарня, а ми хотіли вже самостійно шити мого хлопця, бо була велика кровотеча, але приїхали сусіди і сказали, що в лікарні залишився хірург Юрій Кузнецов.

Дякуючи йому, мій хлопець вижив. Нажаль, батька не вдалося врятувати, ховали під обстрілами, над головами розривались снаряди і осолки падали поруч, але нас рятувала молитва отця В’ячеслава, який відспівував батька мого хлопця.

Далі почалися складні часи у лікарні: світла не було, запускали генератори, щоб можна було приготувати їжу, поранених і хворих накривали великою кількістю ковдр, щоб зігріти, а препарати для крапельниць гріли власним тілом.

Через декілька днів на нашу сторону міста зайшли війська ворога…прийшли вони і в лікарню, щоб дізнатись, хто лежить у лікарні та забрати до своєї країни важко поранених, але дякуючи лікарю, нас не відправили туди.

Привезли перші буханки хліба до лікарні, але ми ті шматочки не їли, а збирали і передавали додому, дітям…як зараз бачу перед собою племінницю (їй лише 8 років), як вона жадно хапає той хліб і з’їдає ввесь…вона і зараз дзвонить і запитує: «Ба, у вас є хліб поїсти чи вам переслати поштою…»

Дякуючи нашим захисникам, цей жах скінчився 10 вересня 2022 року…але ці пів року закарбувалися страшною раною у нашому житті.