Бицак Діана, 8 клас, Яхниківська загальноосвітня школа І-ІІІ ступенів Лохвицької міської ради 

Вчитель, що надихнув на написання есе - Іщенко Маргарита Андріївна

«Подія, яка змінила все. Сила допомоги»

Раніше слово війна було для мене чимось до кінця не зрозумілим та моторошним. Колись я чула про війну на уроках історії, а ще декілька разів мені розповідав дідусь, хоча він і був зовсім маленьким, але багато пам’ятає про ті трагічні часи.

Одного зимового дня я прокинулася від новини, що росія вторглася в Україну. Цей день повністю змінив моє життя: постійний страх від вибухів та звуків літаючих у небі літаків.

Пам’ятаю цей страшний ранок. Я прокинулася, мама як завжди покликала на сніданок. Здавалося, це був ранок як і всі інші, але щось було не так. Її голос тремтів, а з телевізора лунали тривожні новини. Мама зі страхом у голосі промовила: «Почалося… Вони наступили». Страх, якого я раніше не знала, оселився в моєму серці. Світ навколо змінився за одну мить – дехто із друзів роз’їхався, на автомобільних заправках стояли величезні черги, люди бігали по вулицях зазираючи у всі магазини з надією купити якомога більше продуктів. Я вже не прокидалась від будильника мене будили сирени…

Час ішов, минали дні, місяці, і ставало все гірше й гірше. Російські військові окуповували села, катували людей та брали українських солдатів у полон.

Мене вразила історія моєї тітки, яка з сім’єю жила в маленькому селі на кордоні з росією. Про ті події, що з нею трапилися, вона розповіла зовсім недавно. В її очах та голосі відразу відчувся страх від пережитого. Одного березневого ранку їхня родина збирала свої речі та запаси їжі на перший час. Чоловік перевіряв на справність машину, а доня спала в колисці.

Раптом дружині на телефон прийшло повідомлення від брата: «Негайно тікайте!» Жінка злякалася, взяла всі речі, одягла дітей і всі разом пішли до авто. Вони намагалися залишити село якнайшвидше, проте було вже пізно – російські військові перекрили всі виїзди із села.

Не маючи змоги виїхати, вони були змушені повернутися додому. Тітка розповідала жахливі речі. Їй було дуже боляче, вона гірко плакала, адже чоловіка, на жаль, закатували до смерті. Мені було моторошно від почутого. Я мовчки підійшла та міцно обійняла тьотю. Вона теж мене міцно притисла до себе та посміхнулася. Я зрозуміла, що моя підтримка важлива для неї. Тьотя подякувала за те, що її вислухали, за допомогу. Ось так я усвідомила, що допомогла їй відпустити увесь біль і страждання.

Так, вона побачила і прожила багато складних моментів, але допомога, навіть духовна, спроможна вилікувати будь-які рани.

Почувши цю історію, я зрозуміла, що життя може змінюватися не поступово, а раптово. На жаль, подібних історій сотні. Гинуть люди, діти. Тисячі людей залишаються без житла. Повномасштабне вторгнення росії – це трагедія. Але вона стала моментом єдності для всієї нації. Усвідомила, що допомагати треба усім і кожному. Навіть найменша допомога, підтримка словом, здатні підняти людині силу духу. Я більше не сприймаю свободу як щось звичне – тепер знаю, якою ціною вона здобувається. Назавжди в мене залишаться питання «Заради чого?», «Заради клаптика землі?», Чому?». І хоча в душі залишився біль, у мені живе надія. Надія на перемогу, на світле майбутнє.