Тернопіль у моєму серці тепер назавжди, я вже 2,5 місяці вдома і досі не розповіла про всіх прекрасних людей, так боюся когось забути...

Окупація - це значно гірше за всі ті незручності, які можуть Вас спіткати під час евакуації. Евакуюватися варто не останньої миті, як я, коли позаду будинку автоматні черги, а попереду мінометний обстріл, а заздалегідь. Навіть, якщо відкинути ризик для життя, при такій евакуації (хоча його відкидати не можна), Ви швидше за все забудете найнеобхідніше: гроші, документи, окуляри. 

А тепер я розповім кілька моментів із своєї евакуації, які, можливо, допоможуть Вам подолати якісь певні побоювання при прийнятті рішення про евакуацію.

Нас у Тернополі розмістили волонтери у квартирі безкоштовно, гаряча вода там була лише два, інколи 3 рази на тиждень, пральної машини не було. Це взагалі не відчувалося, адже тиха ніч була найбільшим щастям на той момент, а якісь побутові незручності взагалі були непомітними. В Тернопіль також евакуювалася моя подруга з Києва, вона жила в своїх родичів, ми час від часу заходили до неї в гості і вона, знаючи наші умови, щоразу пропонувала мені користуватися пральною машинкою в неї. 

І от одного разу моя малеча впала і випачкала куртку, була вкрай грязною і я вирішила скористатися пропозицією подруги, взяла цю куртку, зібрала усі постільні речі у квартирі, набрала 2 пакети речей і ми пішли.

Це було стратегічною помилкою, адже я не подумала, що мокрі речі значно важчі. Склала я після прання всі мокрі речі назад у кульки і ... ледве їх підняла, але ж маємо йти назад, бо скоро вечір і сушити немає часу...

Вийшли ми, і тут дощ. Моя малеча зраділа, стрибає попереду мене по калюжах, в неї великий капюшон і вологостійка куртка, я вирішила не повертатися до подруги, а йти вперед. В мене ж на голові нічого немає, я тащу ці неймовірно тяжкі пакети, вони дедалі стають важчими, транспорту ніякого немає, бо тривога, а там транспорт не їздить під час тривоги. По обличчю стікають струмочки дощу, вигляд такої собі мокрої курки, йду і сварю себе, що взяла забагато речей...

І тут неподалік зупиняється таксі, водій щось кричить у вікно, я не чую, дощ, не звертаю уваги, адже я в цьому місті нікого не знаю, думаю, він точно не мені, додому лишилося не так багато, хочу швидше вже доповзти. Водій на таксі робить коло, щоб бути ближче і знову щось кричить, я починаю озиратися чи не мені, але все одно не чую його. Тоді він вибігає з машини під проливним дощем, підбігає до мене і з таким щирим співчуттям питає:

"Добрий день! Вибачте, я хотів запитати, Ви часом не переселенці?". Відповідаю: "Так". 

Таксист: "Вибачте... Вам немає де ночувати з дитиною?"

Він мене просто вразив цим питанням, я вичавила з себе посмішку, сказала, що в нас все гаразд, подякувала йому. В першу хвилину мені навіть трохи було незручно, це ж який безнадійно жахливий вигляд в мене був, що він проїжджаючи повз, помітив це. А потім, коли він поїхав, я розплакалася, зовсім незнайома людина, яка поспішала у своїх справах, вискочила на дощ до мене просто, щоб допомогти. Добре, що йшов дощ і мої сльози залишилися непомітними.

Історію передано до Музею телеграм-каналом доктора Комаровського.