В перший день війни був шок. Ми не могли повірити,  що таке відбувається. 

Води в нас не було, газ відключений був. Воду підвозили. Гуманітарна допомога не дуже часто була, і зараз немає. Напевно, ще минулої весни ми востаннє отримували гуманітарку. Живемо, як можемо. Пенсія у нас невелика – три тисячі у мене і три тисячі в чоловіка, тож якось викручуємось.

Війна і обстріли – все це шокує. Треба було води десь знайти, зарядити десь телефони. У нас зв’язку не було ніде, ми не змогли знайти, як телефони свої поповнити. 

Син мій зараз знаходиться у війську. Донька з сім’єю виїжджали, а зараз знаходяться тут. Хорошого немає нічого.

Хочеться, щоб робота була у дітей. Мир – на першому місці. У нас в місті було багато підприємств, зараз немає жодного. Я не знаю, буде тут молодше покоління жити чи ні, чи виїдуть за кордон. Оце дуже прикро. Хочеться, щоб усі жили у нас в Україні, працювали і заробляли хоч приблизно так, як за кордоном. Не знаю, воно буде в подальшому.