Мені 66 років, пенсіонер, пенсія дуже мала. Трохи кульгаю, бо нога болить після аварії. 

Я ще не знав, що війна, і побачив, як під'їжджало до двору таксі, в яке сусіди складають валізи. Запам’яталось, що колотнеча була велика.

Газу не було аж до січня місяця, світло давали і виключали, води не було. Я їздив або до річки, або до ставка. Воду привозили два рази на тиждень, але черга така була, що не дуже приємно було. 

У нас весною бахнули метрів за триста, і три вікна вилетіли. Тоді ще в нас гроші були, і ми засклили. А це ось навпроти нас знову бомбонуло, і знову повилітало скло. А зараз вже немає такої можливості, так ми пльонкою парниковою натягнули, а з вулиці одне вікно забили.

Сім'я тут: дочка, двоє дітей, яким два роки і п’ять. Куди ми поїдемо і кому ми там нужні, коли мені 66 років? Тут же вікна розбиті - взимку тут буде така холодина, що не хочу навіть про це балакати.

Я так думаю, якщо в майбутньому більшість людей повірить у Бога, почне молитися, то в нашій країні все буде гарно. А якщо всі будуть хотіти тільки грошей, то з цього нічого хорошого не вийде. Ну, я вірю в майбутнє, що все буде добре і все наладиться.