Ми з чоловіком живемо у Слов’янську. Саме тут нас і застала повномасштабна війна. Перший день я запам’ятала у стані повного шоку. Не могла повірити, що таке може відбуватися з нами і з нашою країною. Це відчуття не зникло і з часом. Війна постійно нагадує про себе.

Нам довелося зіткнутися з великими труднощами. Не було води, газ відключили. Воду підвозили, але цього було недостатньо. Зараз ми з чоловіком живемо, як можемо. Пенсії у нас невеликі. У мене три тисячі гривень і три тисячі - у чоловіка. Якось викручуємося.

Найбільше шокує сама війна і постійні обстріли. 

Мій батько був учасником Другої Світової війни. Ніхто й подумати не міг, що і нам доведеться переживати подібні жахи.

Війна сильно вплинула на моїх рідних: син зараз служить у війську, донька виїжджала, але зараз знову тут. Хорошого у цьому немає нічого.

Думаючи про майбутнє дітей, онуків і нашої країни, я перш за все хочу мирного неба. Хочеться, щоб була робота, і щоб люди могли працювати. У нашому місті колись було багато підприємств, а зараз не залишилося жодного. 

Я не знаю, чи буде тут жити молоде покоління, чи всі виїдуть за кордон. 

Це дуже боляче усвідомлювати. Хочеться, щоб усі жили в Україні, працювали тут і могли гідно заробляти. Як воно буде далі, ніхто не знає.