Мені 76 років. Тільки поховала чоловіка, живу на одну пенсію. В перший день війни чоловіку погано було, він помирав. А я над ним сиділа. Важко тоді було.

У нас вода була весь час, газ - також, а світло вимикали. Але це можна перетерпіти. Мусимо терпіти. Віримо в своїх хлопчиків, що вони нас захистять, і буде довгоочікувана перемога для нас.

Мої родичі в Донецькій області постраждали. Жалко людей - втратили все нажите, тепер перебиваються. 

Дітей жалко, що гинуть ні за що, захищають нас, стоять. Племінника ранило в ліву руку, бо він якраз там був. Мені здається, що війна йде вже довго-довго.

Яке у мене може бути майбутнє? Дожити те, що Бог призначив… Доживаємо для дітей і онуків.