Я з Гуляйполя. В мене двоє внуків, це у дочки, а менший син неодружений. Я виїхав, бо у нас не було світла, газу, води, але були сильні обстріли. Найважчим було придумати, що з собою взяти, а так - заскочили в машину і поїхали під бомбами.

У перший день війни теж бомбили. Я був у своїй квартирі, це було в чотири ночі. Як почали бомбити, в квартирі все вилетіло: вікна вилетіли, двері також. Ми бігли в бомбосховище. 

Внуки не можуть до сих пір зрозуміти, що відбувається. У підвалах вони з нами сиділи. Дуже важко їм переносити це все. Але зараз знайшли онучці школу, вона довчалася. Ми зараз у Запоріжжі. Тут були знайомі - можна було в них поселитися всією сім’єю, тому туди і поїхали. 

Я вже на пенсії, а дочка працює. Дуже хочеться поїхати додому - хочеться повернутися, там в мене залишилося все.