«Онуку двадцять років, а в нього сивина, як у сорокарічного»

В Станиці Луганській війна почалася з обстрілу «Градами», і місцеві жителі залишили собі кілька осколків на пам'ять. Втім, згадувати війну зайвий раз вони не хочуть.

Коли настала війна, звичайно, було дуже важко. Я жодної секунди не залишала Станицю. Жила зі своєю донькою, зятем та онуком в погребі у сусідів. Як починається бомбування - я біжу туди. Два рази в наш старенький будинок, якому 150 років, потрапила ракета «Граду». Я навіть досі цей «Град» тримаю, як пам'ять, чи що. Знесло дах, вибило вікна всі.

Перший день війни, коли бомбили, я пам'ятаю. Бомби полетіли на нас, впало десь дев'ять «Градів» в нашому окрузі. Я сиділа з дідом на лавочці, почалося бомбардування - він впав, а я впала на нього. Почали рватися снаряди в декількох метрах від нас. У сусідів вибухнула страшна бомба, а до нас полетіли не уламки, а земля, але уламками горіх збило.

Після цього дід майже осліп, він погано-погано зараз бачить, він зараз і після інсульту. А я оглухла, у мене тепер туговухість.

Я була рада, що ми відправили дітей перед цим до Харкова. А дочка доїхала до Харкова, почула, що в Станиці страшне твориться, і в сльози. Каже: «Як же я поїхала рятувати свою шкуру, а батьків залишила вдома». Повернулися вони.

Перший день був божевільний, а потім ми, напевно, звикли до цих ударів. Навіть в такі дні я сідала на велосипед і їхала за пенсією, тому що треба було кров з носа отримати, адже на пенсію тільки живемо.

А потім ми перестали отримувати пенсію, тільки на цій допомозі Ріната Ахметова і вижили.

Шкода мені, що війна прийшла... Онуку двадцять років, а у нього сивина, як у сорокарічного. Він чорний, кучерявий і сивина на всю голову.

Цю війну я намагаюся не згадувати.