Двоє дітей у мене було. Дочка і син. Дочка заміж вийшла, живе у Волновасі. Виховує двох дочок. У сина була сім'я, діти. Він узяв з дитиною дружину, потім народилася дочка й син. Війна почалася – усе зруйнувалося. Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти. 

«Я не могла спати, весь час чула свій крик»

Сина ми не можемо оплакувати й поминати, тому що не знаємо, живий він чи мертвий. Я б хотіла знайти хоч останки його, щоб поховати. Він був на роботі, пас баранчиків. Прийшли, скрутили, забрали, і все. Кинулися шукати його – отара ходить сама. Нам сказали, що бачили, як його забрали. Кінців жодних не знайшли. 

Ми не думали, що воно так сильно обернеться, поки не почалися обстріли. У 15-му році жили в підвалах. Там і спали, і їли… Світла не було. Щодня летіли над дахом снаряди, і ти думав, як воно далі буде. Страх сильний був.

Якось я підійшла до вуглярні, набрала вугілля й ішла в хату. І мене вибуховою хвилею (якраз обстріл був) підняло від вуглярні до самих дверей хати. Добре, що двері вирвало, вони відчинилися.

Це щастя, може, що відра я несла. Вантаж був у руках. Я тоді не могла ні спати, нічого. Я тільки чула свій крик. Очі заплющую – я чую тільки свій крик. Такий був страх. 

«Поховали онучку, а через три дні в її могилу влучив снаряд»

Онучка загинула в 15-му році 13 січня. На руках у мене померла, коли я везла її до лікарні… Ми тоді онука до Волновахи поїхали зареєструвати, йому десь три місяці було. А онучку залишили із сусідкою, щоб двох дітей не возити.

Сусідка телефонує, каже: «Ви акуратно там їдьте, сильно стріляють». Дуже стріляли. Я Бога молила, щоб нам проїхати.  Коли на свою вулицю заїхали, чуємо сильний постріл. Ми до середини вулиці доїхали і тут дивимося – від сусідів несуть дитину. Я кажу: «Даша». 

Зупинили машину, почали бігти назустріч. Вдома у нас все навстіж, двері навстіж, вікна побиті. Усе в пилюці, у диму, осколки навколо…  Сусіди викликали швидку, вона відразу приїхала. Невістка залишилася з маленькою дитиною, а я поїхала.

Коли поховали ми її, бідну, то на третій день в її могилу влучив снаряд. Усе розірвало. Ні хреста, ні землі… 

«Ми їхати нікуди не збираємося. Що буде, те й буде»

Були обстріли і після того. Нам у вікно серед ночі, о 12 годині, влучили. Я чоловікові кажу: «Ти чуєш, стріляють?» Він: «Так, чую». Ми вже не спали, думаємо: чи бігти кудись, або що? Пролунав тріск. Я кажу: «Петре, напевно, у твій трактор влучили, такий тріск». А він каже: «Ні, це не в трактор. Десь нам у вікно влучили». Ми вискочили, пішли в іншу кімнату – дійсно, вікно розбите. У мене істерика. Тут поруч вікно теж було. Якби в нього влучили, то прямо б мені в голову влучили. 

Нам сказали: «Закривайте хату й виїжджайте. Сьогодні куля влучила, а завтра снаряд прилетить».  А куди виїжджати? Ми будували все життя цю хату, з камінця на камінець, як то кажуть. І що? Виїхати? Приїхати на руїни потім? Усе розтягнуть, пограбують. І куди їхати? Ну, поїдеш до родичів. День-два добре, скільки там просидиш? П'ять років війна йде. П'ять років там сиділи б десь? Так що ми їхати нікуди не збираємося. Що буде, те й буде. 

Зараз тихіше, але позавчора знову на світанку добре стріляли. Не дають нам забувати. 

Ми як сина втратили, чоловік захворів. Операцію зробили, сказали: це все від нервів. 

Надія була на сина, ремонт зробили перед війною, думали, як старість свою будемо добре жити. І що? На старість ми, вважай, залишилися самі. Дочка допомагає, чим може, але вона квартиру винаймає, дочку вчить. Невістка забрала сина й поїхала в Запорізьку область.