Історії, які ви нам довірили

меню
{( row.text )}
{( row.tag )}
header-logo

Історії, які ви нам довірили

До всіх історій
переглядів: 841
Наталія Костянтинівна Лавренюк
вік: 65
photo0
photo1
photo2
photo3
photo4
photo5
«Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти»

Живе в селі Гранітне. Через обстріли маже весь 2015 рік прожила в підвалі. Втратила сина, який пропав безвісти: озброєні люди забрали його прямо з роботи в 2014 році. В 2015-му після прямого попадання в будинок снаряду втратила онуку, яка померла у неї на руках.

Хотілося б, щоб швидше припинилася ця війна. Щоб могла я, куди захотіла, сісти і їхати. Жодних постів щоб не було. Мрію, щоб був мир.

Двоє дітей у мене було. Дочка і син. Дочка заміж вийшла, живе у Волновасі. Виховує двох дочок. У сина була сім'я, діти. Він узяв з дитиною дружину, потім народилася дочка й син. Війна почалася – усе зруйнувалося. Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти. 

Сина забрали в 14-му році 23 жовтня, і ми про нього нічого не знаємо… А онучка загинула в 15-му році – влучили в будинок і поранило. Ми до лікарні її не довезли.

«Я не могла спати, весь час чула свій крик»

Сина ми не можемо оплакувати й поминати, тому що не знаємо, живий він чи мертвий. Я б хотіла знайти хоч останки його, щоб поховати. Він був на роботі, пас баранчиків. Прийшли, скрутили, забрали, і все. Кинулися шукати його – отара ходить сама. Нам сказали, що бачили, як його забрали. Кінців жодних не знайшли. 

Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти

Ми не думали, що воно так сильно обернеться, поки не почалися обстріли. У 15-му році жили в підвалах. Там і спали, і їли… Світла не було. Щодня летіли над дахом снаряди, і ти думав, як воно далі буде. Страх сильний був.

Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти

Якось я підійшла до вуглярні, набрала вугілля й ішла в хату. І мене вибуховою хвилею (якраз обстріл був) підняло від вуглярні до самих дверей хати. Добре, що двері вирвало, вони відчинилися.

Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти

Чоловік вискочив: «Що? Що?». А я від свого крику нікого не чула. Вони мене швидко забрали – і в підвал.

Це щастя, може, що відра я несла. Вантаж був у руках. Я тоді не могла ні спати, нічого. Я тільки чула свій крик. Очі заплющую – я чую тільки свій крик. Такий був страх. 

«Поховали онучку, а через три дні в її могилу влучив снаряд»

Онучка загинула в 15-му році 13 січня. На руках у мене померла, коли я везла її до лікарні… Ми тоді онука до Волновахи поїхали зареєструвати, йому десь три місяці було. А онучку залишили із сусідкою, щоб двох дітей не возити.

Сусідка телефонує, каже: «Ви акуратно там їдьте, сильно стріляють». Дуже стріляли. Я Бога молила, щоб нам проїхати.  Коли на свою вулицю заїхали, чуємо сильний постріл. Ми до середини вулиці доїхали і тут дивимося – від сусідів несуть дитину. Я кажу: «Даша». 

Зупинили машину, почали бігти назустріч. Вдома у нас все навстіж, двері навстіж, вікна побиті. Усе в пилюці, у диму, осколки навколо…  Сусіди викликали швидку, вона відразу приїхала. Невістка залишилася з маленькою дитиною, а я поїхала.

Сусідка сама була поранена в плече та голову. Ми в одній швидкій їхали – вона сиділа як зомбі, нічого не тямила. Її в один бік відкинуло, а онучку в інший… Серед дороги дівчинка померла. Я кричала, плакала. Ледве додому дотелефонувалася, що… уже все, немає Даші.   

Коли поховали ми її, бідну, то на третій день в її могилу влучив снаряд. Усе розірвало. Ні хреста, ні землі… 

«Ми їхати нікуди не збираємося. Що буде, те й буде»

Були обстріли і після того. Нам у вікно серед ночі, о 12 годині, влучили. Я чоловікові кажу: «Ти чуєш, стріляють?» Він: «Так, чую». Ми вже не спали, думаємо: чи бігти кудись, або що? Пролунав тріск. Я кажу: «Петре, напевно, у твій трактор влучили, такий тріск». А він каже: «Ні, це не в трактор. Десь нам у вікно влучили». Ми вискочили, пішли в іншу кімнату – дійсно, вікно розбите. У мене істерика. Тут поруч вікно теж було. Якби в нього влучили, то прямо б мені в голову влучили. 

Нам сказали: «Закривайте хату й виїжджайте. Сьогодні куля влучила, а завтра снаряд прилетить».  А куди виїжджати? Ми будували все життя цю хату, з камінця на камінець, як то кажуть. І що? Виїхати? Приїхати на руїни потім? Усе розтягнуть, пограбують. І куди їхати? Ну, поїдеш до родичів. День-два добре, скільки там просидиш? П'ять років війна йде. П'ять років там сиділи б десь? Так що ми їхати нікуди не збираємося. Що буде, те й буде. 

Зараз тихіше, але позавчора знову на світанку добре стріляли. Не дають нам забувати. 

Ми як сина втратили, чоловік захворів. Операцію зробили, сказали: це все від нервів. 

Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти

Надія була на сина, ремонт зробили перед війною, думали, як старість свою будемо добре жити. І що? На старість ми, вважай, залишилися самі. Дочка допомагає, чим може, але вона квартиру винаймає, дочку вчить. Невістка забрала сина й поїхала в Запорізьку область.

Онучка померла на моїх руках, а син пропав безвісти

Хотілося б, щоб швидше припинилася ця війна. Щоб могла я, куди захотіла, сісти і їхати. Жодних постів щоб не було. Мрію, щоб був мир.

slide1
slide2
slide3
slide4
slide5
slide6
Допоможіть нам. Поділіться цією історією
img
Долучайтеся до проєкту
Кожна історія має значення. Поділіться своєю
Розповісти історію
До всіх історій