Снаряд під час обстрілу 18 грудня 2017 року вибухнув за чотири метри від мого будинку. Ракета вибухнула, а потім ще й фугас прилетів. Якби в будинок влучив, він би й розлетівся. Сам обстріл тривав менш ніж хвилину, але цього вистачило, щоб пошкодити сотні будівель.
Досі від пострілів, навіть поодиноких, мурашки по шкірі. Але мені головне заспокоїти онучку, я їй зазвичай кажу: «До нас не долетить». Але їй шість років, вона вже мені не вірить. Каже мені: «Діду, ти ж казав, що воно не долетить, а воно долетіло».
Батьки Віки день і ніч пропадають на роботі. У нас прифронтова зона, підприємства закриті, тому вони своїм місцем дорожать. Віка постійно в нас із бабусею.
Коли був обстріл, тільки й встиг крикнути всім: «На підлогу!». Збив онучку зі стільця і впав на неї зверху. А коли падав, почув, як ойкнула бабуся. Осколком снаряда її поранило в голову. Вона зараз лікується в лікарні Бахмута, тому що нашу місцеву амбулаторію неабияк попсувало.
Але найголовніше, що в нас у селищі всі живі, тільки вісім поранених. Я чекаю одужання дружини, щоб відвезти її та онучку якнайдалі від війни.
Ми використовуємо файли cookies, щоб ви отримали найкращий досвід користування сайтом. Продовжуючи роботу із нашим сайтом, ви підтверджуєте використання сайтом cookies вашого браузера.