Снаряд під час обстрілу 18 грудня 2017 року вибухнув за чотири метри від мого будинку. Ракета вибухнула, а потім ще й фугас прилетів. Якби в будинок влучив, він би й розлетівся. Сам обстріл тривав менш ніж хвилину, але цього вистачило, щоб пошкодити сотні будівель.
Досі від пострілів, навіть поодиноких, мурашки по шкірі. Але мені головне заспокоїти онучку, я їй зазвичай кажу: «До нас не долетить». Але їй шість років, вона вже мені не вірить. Каже мені: «Діду, ти ж казав, що воно не долетить, а воно долетіло».
Батьки Віки день і ніч пропадають на роботі. У нас прифронтова зона, підприємства закриті, тому вони своїм місцем дорожать. Віка постійно в нас із бабусею.
Коли був обстріл, тільки й встиг крикнути всім: «На підлогу!». Збив онучку зі стільця і впав на неї зверху. А коли падав, почув, як ойкнула бабуся. Осколком снаряда її поранило в голову. Вона зараз лікується в лікарні Бахмута, тому що нашу місцеву амбулаторію неабияк попсувало.
Але найголовніше, що в нас у селищі всі живі, тільки вісім поранених. Я чекаю одужання дружини, щоб відвезти її та онучку якнайдалі від війни.
.png "Імена")
